5 особистих порад успіху для учасниць четвертої менторської зустрічі "Я зможу!"

Дитинство. Готуючись до цієї зустрічі, я дуже переживала і ці переживання навіяли сон – я вриваюсь в свою школу в Ужгороді, йду порожніми коридорами, згадую свої відчуття: і насмішки, і перемоги, і страхи. І як я пішла після 8 класу в училище культури, і свою першу підвищену степендію у 50 рублів (в той час актор в театрі мав 80!), і свої перші підробітки, і першу роль в Ужгородському театрі. Ми всі маємо, що пригадати: і хороше, і тяжке. Але головне, що я відчуваю, блукаючи серед старих (і таких високих) колонн школи, що всі ці емоції, вони лишаються у спогадах, їх не треба тягнути з собою в доросле життя і головне - не дай Боже прикриватися ними, виправдовуючи свої поразки та слабкості. Беріть з дитинства найкраще і лишайте там всі страждання і приниження. Ви сьогодні - це результат Вашої праці і мрії, а не страхів дитинства.

Мрія. В 10 років мені подарували книгу «Актори радянського кіно», яка стала найулюбленішою книгою. Обличчя, які я розглядала годинами, біографії акторів знала напам'ять. Там було про кожного актора написано, що вони вміють танцювати, співати, грати на музичних інструментах. Я хапалась за все, що могло хоч на грам наблизити мою Мрію - стати акторкою. Я працювала над собою, щоденно практикуючи навички, що могли наблизити мене до театрального мистецтва. Мрія має тенденцію збуватися, коли її вже не чекаєш, але і втримати її можна лише тяжкою працею і готовністю постійно гнатися за нею, долаючи власну лінь і постійно розпалюючи внутрішню енергію. І навіть коли вже здавалось – ось вона моя зірка засяяла  - мені 19 і я отримала головну роль в справжньому професійному театрі Ужгорода, режисер, заради якого я кинула інститут в Києві і повернулась в рідне місто, йде з театру в кінці сезону. І я знову кинулась полювати за мрією, почавши з початку вже в Києві. Аби вполювати мрію – треба невпинно працювати над собою. І так постійно - гонитва за мрією - це і є життя. Найкраще життя. 

Кікімора. В житті особливе місце займає випадок, але це випадок може і не статися якщо на нього лише чекати і не рухатись в його напрямку. Київ 90-х зустрів мене безгрошів’ям, маленькими театральними студіями без приміщень і відсутністю ліжка навіть в гуртожитку. Але я знову ризикнула, і маленька роль «Кікімори», в нікому невідомому театрі-студії стала знаковою. Там мене помітила одна актриса і порекомендувала  на проби в кіно, інша колега направила на прослуховування в ТЮГ. В один день був  кастинг в кіно і  знайомство з головним режисером в ТЮГу. І цей день приніс удачу. Мене взяли на головну роль в мій перший фільм і дали головну роль в театрі. Я кажу «так світили зорі». Але зорі світять тому, хто цього бажає. І щирий в своїх бажаннях. Як потім згадував режисер Дмитро Томашпольський, на кастинг до якого я умудрилась спізнитись на 40 хвилин (зламався годинник), на питання, яку роль я зараз граю, почув фантастичне: «кікімору» і це звернуло його особливу увагу на мене. Всі молоді актриси говорили що грають Офелій, Джульєт, а я правдиво сказала : «Кікімору» і готуюсь до ролі старухи Шапокляк». 

Мить. Колись одна мить зблизила мене з моїм майбутнім чоловіком, правильніше сказати – один чай. На моє щастя, чи ні – мій чоловік дуже талановитий режисер, і практично все професійне життя я виходила на сцену, і за мною йшла тінь «та це ж дружина режисера». Що само собою в підтексті означало – бездарна. Були заздрощі, анонімки, плітки. Такій емоційній людині як я, важко не звертати на це увагу. Але настала мить, коли я сама для себе відокремила де друзі, а де підлабузники. Лише мить – я закрила двері вчорашнього дня і припинила щось доводити усім. Коли зараз чую про себе «Ну так вона ж зірка» - стає смішно. Коли ж це і як з бездарної я стала зіркою? Коли настала ця мить? Я лише працювала – грала з віддачею, займаючись улюбленою професією. Принципово не пішла в інший знаний театр за чоловіком, не погоджувалась грати в його виставах там, хоча він запрошував і мені вони страшенно подобаються. Я лишилась в своєму театрі без чоловіка-режисера. Одна мить в його житті стала визначною. І тієї миті змінилось ставлення до мене. Але ж в мені нічого не змінилося. Ці зміни вони в оточуючих, і не давайте таким митям заполонити своє життя, не давайте їм себе змінювати, вірте у свою мить і будьте з нею в гармонії.

Добро. Я жила з батьками до 18 років. І вже набагато більше живу самостійно. Але є ті, навіть не традиції, а цінності, які в моєму житті і характері - від Мами. Які ніхто не примушував мене робити, але які я не можу не робити. 

Моя мама рано залишилась без своєї мами і, можливо, саме тому у неї якась наче вроджена доброта, покірність і терпіння. Пам'ятаю, як ми кожного разу приїжджаючи  з Угорщини, де служив тато, у  відпустку «Додому», як казали батьки (в Союз, в Україну), завжди везли величезну валізу, наповнену подарунками для родичів, друзів, сусідів. Всі хто, до нас заходили, завжди отримували якийсь подарунок, сувенір. Нам з сестрою було заборонено їсти цукерки з тієї валізи. І так відбувалось з дитинства. І так і досі в домі моєї мами і у мене. У свої 79 вона знаходить можливість допомогти переселенцям з Донбасу і пораненим військовим. 

Це настільки природньо для мене  - думати перш за все про іншого і в останню чергу про себе. Чуже колінко мені болить сильніше за своє. Так, цьому виявляється можна навчити. Але не на уроках етики, не формулами і вправами, а своїм власним життєвим прикладом. Якою би щаслиавю або нещасною я не почувала себе, завжди є хтось, хто потребує моєї підтримки. Є випадки, коли один одному люди передають мій номер телефону і коли я чую «Мені сказали, що Ви можете допомогти! На Вас єдина надія», тієї ж миті всі мої власні справи відступають. Якось мій син Даниїл сказав мені: «Мамо, не можна врятувати весь світ».

«Так, сину, але варто хоча би спробувати».