Аліна Носенко

Директор Klitschko Foundation

 

Мама з самого дитинства була моєю найближчою подругою. Вона забирала мене із англомовної гімназії та вела на музику. Потім ми швидко поверталися додому, робили домашнє завдання, а вже ввечері бігли на бальні танці або до художньої школи. На вихідних був теніс. Вкладаючи мене спати, мама щовечора просила відповісти на два питання – чи задоволена я своїм днем і що хотіла би змінити. Так я робила короткі висновки. Це вчило мене аналізу та рефлексії.

Мати власну точку зору – це, мабуть, вроджене у кожної людини. Мені було 3 чи 4 роки, коли я побачила рекламу і сказала татові: «А мені не подобається цей запах Америки!». Тато здивувався, але попросив пояснити, яким я його уявляю. І в мене були аргументи. Свою точку зору я вчилась відстоювати з дитинства.     

Мій тато – моряк. Коли він був у рейсі, то передавав привіти від дельфінів з Сінгапуру і мені здавалося, що Сінгапур – це ніби десь за рогом. Він завжди казав, що світ тільки здається великим. До того ж літні канікули я проводила у Гамбурзі, у Санкт-Петербурзі або в Криму. А коли займалася бальними танцями, то в мене були постійні подорожі на змагання, що дозволило мені побачити всю Україну. Я зростала у міксі культур і розуміла, що світ й дійсно маленький, але такий цікавий.

У родинному бізнесі я з 12 років. Мої батьки в одну ніч вирішили стати підприємцями в сфері рітейлу: знайшли міжнародну компанію в Києві і стали її представниками в Херсоні. На вихідних я приходила до магазинів, де вчилася спілкуватися з людьми та підлеглими. Коли ми родиною переїхали до Києва, разом вчилися керувати бізнесом через хмарні сервіси. Останні 5 років беру активну участь у бізнесі батьків, який розвиваємо вже і у Києві: виконую роль байєра, допомагаю з креативом у рекламі та медіа.

Після школи я хотіла вивчати піар, рекламу або німецьку мову. Але німецька відпала – я не вступила до жодного українського ВНЗ. Мені, переможниці різних олімпіад та випробувань від Малої Академії Наук з німецької, всюди намагалися довести, що цю мову я не знаю. Та мені таки вдалося вступити до Інституту міжнародних відносин з трьома четвірками. Я сказала комісії, що «знаю на п’ятірку, тому моя четвірка залишиться на вашій совісті». 

Роки навчання були одними з найкращих у моєму житті. В університеті я вивчала міжнародну інформацію та аналітику. Я дуже вдячна ІМВ. Окрім гуманітарних предметів, ми вивчали теорію вищої математики, системний аналіз та програмування. Я іноді жартую і пропоную подивитися back-end, коли колеги кажуть, що щось на сайті не працює. І не треба казати, що технічні спеціальності дівчатам не під силу. Усі обмеження лише у нашій голові.

Благодійність у моєму житті дуже давно. Ще під час навчання в ІМВ ми з друзями та Фондом Олени Пінчук (тоді ще Фонд «АНТИСНІД») робили благодійні-освітні проекти, присвячені безпечному сексу. Випустили серію презервативів «Kiss me – I am in KIMO» з метою фандрайзингу, яка стала неймовірно популярною серед студентства. Проводили лекції на тему сексу разом з ведучими М1, запрошували ВІЛ-інфіковану людину до університету, аби вона розказала про своє життя.

Життя дуже цікаве. Коли я працювала у Бундестазі в 2011 році, то робила проект, який підтримував Klitschko Foundation в Україні. Аня Старостенко, одна з менторок проекту «Я зможу!», була тоді директоркою цього Фонду. Після Бундестагу я повернулася до України, де на прийомі в німецького посла познайомилася нею  і вона запросила мене до Фонду допомагати на волонтерських засадах. 

Після інституту я пів року не могла знайти роботу. Мені всюди відмовляли зі словами «ви занадто молода, у вас немає досвіду». Тоді я влаштувалася до PR-агенції, де відчувала себе не на місці: мені було важко рекламувати продукти, які не мали соціальної цінності. І тут, в один день, мені спочатку пропонують постійну роботу у Klitschko Foundation, потім запрошують на співбесіду до МЗС і кличуть робити проект у Фонд Ріната Ахметова. Я не релігійна людина, але вірю у вищі сили, які допомагають або скеровують нас на шляху. Треба відчувати серцем і робити те, що ти любиш.

Буквально через місяць, як я прийшла працювати у Klitschko Foundation, Аня отримала стипендію і мала летіти до Америки на навчання. В той же час починалася організація бою Віталія Кличка з Дереком Чисорою. Мені передали всі завдання, як були пов’язані з організацією бою. Володимир Кличко поспілкувався зі мною німецькою, здивувався відсутності акценту і сказав: «Я бачу, що тобі довіряють, тож бажаю успіху. Будемо на зв’язку».

Прилетіла до Німеччини. І почалися виклики. Ось один із найяскравіших. День бою, час їхати на арену зустрічати гостей, а в мене на руках ще квитки для Андрія Шевченка, які він мав забрати. Залишаю квитки у готелі з суворим проханням віддати тільки Андрію, перевіривши документи, і зі спокійним серцем їду на арену. Мені телефонує друг Андрія і каже: «Ми на рецепції. Квитків немає». Моє серце пішло в п’яти. Виявилося, що до консьєржа підійшла жінка, сказала, що вона від Андрія і забрала квитки. Я починаю плакати, бо квитки коштували близько 8 тисяч доларів. І тут я бачу, що по плану розсадки на місцях Андрія вже сидять люди. Разом з охороною ми делікатно вирішили ситуацію, але стрес був великий.

72 години я не їла, а тільки пила воду. Бій був складний, я виконала всі зобов’язання, настав час повертатися в Україну. Стою в аеропорту, дзвонить Володимир і просить дуже швидко перекласти важливий текст на три мови. А в мене навіть комп’ютера з собою не було. Озираюся навколо і бачу фаната братів із планшетом. Підбігаю до нього і кажу: «Я працюю з братами Кличками, ось моя візитівка. Будь ласка, позич мені айпад, я його тобі поверну». Він дає мені айпад, я сідаю в кафе в duty free, читаю текст, про який говорив Володимир, – то була заява про дискваліфікацію Дерека Чисори. Часу на переклад замало, дзвоню колезі і прошу допомогти мені, але чую у відповідь «Сьогодні неділя і це ж твоє завдання – от і роби його сама». У той момент я відчувала, ніби провалюю роботу. Закінчила переклад, до вильоту всього 15 хвилин і тут я усвідомлюю, що… знаходжуся не в тому терміналі. Біжу на посадку, на мокрій підлозі посковзаюся, розтягую м’язи, але все одно не встигаю – мої речі вже зняли з рейсу. Шкутильгаю зі сльозами на очах до каси, де дізнаюся, що наступний рейс на Київ тільки завтра, а квиток на нього коштує 300 євро. Грошей – немає, на очах – сльози, нога – болить, втома – дика. Допомогли мої друзі з Німеччини, які швидко перерахували на мою картку кошти на квиток та готель. Тоді все було проти мене, але цей досвід навчив покладатися тільки на себе. За кілька років я розповіла братам про цей випадок. Вони були здивовані, сказали, що варто було б не мовчати,  звернутися тоді до них по допомогу і бути відвертою, що не встигаю виконати завдання. Для себе винесла урок, що і сама не спитала про дедлайн. До речі, з фанатом, який позичив мені айпад, ми й досі товаришуємо.

У 2013 році я стала директоркою Фонду, коли мені було 23 роки. Про мої  роки роботи з братами Кличками можна зняти кіно, і я точно колись напишу мемуари. Одного разу поцікавилася в братів, як вони могли довірити такій молодій дівчині керувати Фондом. Віталій відповів: «У нас був один шанс – спробувати». Схожу відповідь я дала Володимиру та Віталію, коли запропонувала запрошувати молодь на роботу. Вони сумнівалися: «Аліна, ти впевнена, що люди з нульовим досвідом зможуть підтримувати імідж Фонду, брати на себе відповідальність і працювати на рівні?». Я тоді чесно відповіла: «Не знаю, але треба спробувати». З 2015 року ми наймаємо покоління Z на роботу, а сьогодні це вже мейнстрім.

На початку моєї роботи директоркою було важко аргументувати свої думки братам Кличкам - чоловікам з сильними характерами. Якось стався такий випадок. Віталій попросив мене виконати завдання по одному з проектів, але я відмовилася. Він говорить: «Аліно, ти не хочеш почути мене». У відповідь я назвала три аргументи, чому я не робитиму цього, але він продовжував наполягати. Тоді я поставила одне запитання, яке вирішило все, як на його, так і на мою користь. Віталій почав сміятися і сказав: «Знаєш, що? Я дуже поважаю тебе за твої принципи і за те, що ти не поступаєшся навіть мені». Треба дотримуватись своїх принципів – це робить життя простішим і успішнішим.

Іноді я розумію, що Володимир та Віталій своїм тиском провокують мене – їм цікаво грати з сильними гравцями, які вміють відстоювати свою думку, переконувати, ризикувати. Водночас, вони виховані в спорті, тож поважають правила. Цінують відданість і готові інвестувати в розвиток тих людей, які з ними надовго. Минулого року Володимир сказав мені: «Аліна, ти працюєш з нами вже 7 років. Ми даємо тобі шанс повчитися управлінню викликами в одному із найкращих університетів Швейцарії». Цей бізнес-курс дав мені можливість переглянути свій досвід керівника, проаналізувати виклики, з якими зіштовхуюсь, знайти нову мотивацію і надихнув на нові великі проекти. Одного разу Володимир запросив мене на гала-вечір фонду Леонардо ді Капріо, аби я подивилася на те, як глобальні фонди організовують великі події. Вчитися і здобувати досвід у найкращих – дуже важливо.  

Я вимогливий вчитель, але й одночасно довіряю людям, бо вважаю, що будь-яка робота найперше потрібна виконавцю, а не роботодавцю. Зазвичай говорю своїм менеджерам: «Я можу розказати, як треба зробити проект. Але вашого креативу там не буде. Робіть! Якщо щось буде йти не так, я обов’язково допоможу». Можу пишатися, що зростає ціле покоління молодих керівників, які працюють у фонді та реалізовують всеукраїнські соціальні проекти. За 7 років керівництва у Фонді змінилося багато людей,  тому що вони дуже швидко виростали особистісно і професійно. Тепер у нас є своя нетворкінг-мережа у майже всіх компаніях у Києві завдяки нашим стажерам і співробітникам, які працювали у нас, і продовжують допомагати сьогодні. Фонд став для них першою професійною сходинкою і ми з гордістю слідкуємо за їхніми успіхами.

Брати якось сказали мені: «Для нас немає нічого неможливого. А якщо ти працюєш з нами, то й для тебе теж!». Коли хтось із менеджерів каже, що не може зробити певне завдання, я нагадую йому, як брати Клички виходили на арену і перемагали. Бокс – це ж не про насилля та бійку. Це спорт, в якому демонструють цінності, характер, повагу до суперника. 

Хочу, щоб люди, з якими я працюю, мали час на власні хобі та родини. Життя – це не тільки робота, тим паче, що воно так швидко проходить. Цінувати момент та людей – це мистецтво, якому ми вчимося все життя. 

Як не втратити себе та свою душу?  - мати внутрішній стрижень. Сьогодні мені 31 рік. З одного боку, я загартована різними життєвими ситуаціями, але з іншого – залишаюся тією маленькою Аліною. Вона – мій камертон, що допомагає верифікувати внутрішні почуття, нагадує про чудернацькі запитання, які я ставила в дитинстві, дозволяє зберігати допитливість до людей та життя. Завдяки тій маленькій Аліні сьогодні мене не зігнути.

Я поважаю себе за кожний рік свого життя, бо стаю цікавішою для себе. Хочу побажати всім дівчатам бути відвертими з собою і не проживати чуже життя. Бути хороброю.

Моя мама завжди казала мені: «Буде так, як тобі потрібно. Лише треба наполегливо діяти і любити свою мету. А іноді потрібен час – вмій чекати». Жодні випробування не є складними, якщо твоя бажана мета перед очима. Кожна проблема – це виклик, і в нас завжди є достатньо сил, аби з цим викликом впоратися. Моя мрія – щоб кожна дитина мала довірливі відносини з батьками, оскільки це надає крила творчості, формує комфорт життя і дарує віру в себе. Навіть якщо ти відрізняєшся від більшості, завжди знайдуться люди, які підтримають тебе та допоможуть реалізуватись у житті. Головне діяти і боротись за свою мрію!

 

Текст: Анастасія Кареба