alyona alyona

Українська реп-співачка

alyona alyona, українська реп-співачка. Її називають «новою українською реп-зіркою» та «сенсацією українського репу». В рамках проекту «Я зможу!» Альона розповіла про своє дитинство та образи на батьків, про те, чому стала вихователем з освітою психолога та про комплекси. Поговорили про вірші у п'ять, татову музику та успіх. В ще про жінок, гроші та дружбу.

Про успіх. «Я успішна» — це ярлик. Мені пишуть, що я десь колись з кимось не сфотографувалась, бігла, поспішала. Кажуть: «Звєзда, зазвєздєлась». А я всіх переконую, що не стала зіркою. Я — звичайна людина, хочу жити своїм життям, як усі. 

Я ще йду до свого успіху, не досягла всього, не реалізувалась, багато попереду роботи.

Сповнена жаги до життя, планів творити далі. Дуже багато планів — як би все встигнути.

Залишилась такою, як була раніше, тепер більше можливостей. Доносити ідеї до людей, допомагати тим, хто потребує, бути сполучною ланкою між сферами життя людей і самими людьми. Писати про це, прищеплювати добрі цінності, які в мене на душі.

Про музику та пісні. Кожен народжується з певними особливостями всередині. У моєму дитинстві тато багато слухав музики, мені вона подобалась. Любила щось наспівувати, зрозуміла, що маю слух. Римувала слова з п’яти років, від самих маленьких рядочків. Подобалося слухати музику, а не тільки писати вірші, цікавіше було писати пісні. Пробувала себе в банальних піснях «Руки вверх», хто їх не переспівував (сміється, — ред.). Замолоду дуже допомагає школа, там були вечори творчості, треба було себе проявляти, готували вечори. Почула реп та зрозуміла, що можна писати під музику. Не володію жодним інструментом, крім гри на нервах.

Коли мені було 5–6 років, брала мамин дезік як мікрофон, співала, ходила хатою. Ніколи не думала, що музикою зароблятиму на життя. 

Про психологію та виховання дітей. У підлітковому віці зацікавилася психологією. Навчалась, у 19 пішла на практику в дитячий садок. До цього навіть боялася залишатись з дітьми, через п’ять хвилин відсутності їх мами думала: тільки не плач, не смійся, мовчи. Потім зрозуміла, що вони не страшні. Після соціальної служби вирішила піти в садочок, мали ввести посаду психолога, але цього не сталось. Рік перекваліфіковувалась на практиці, бути психологом і вихователем — різні речі. Але втягнулася. З дітьми круто, бо щодня — все по-різному. Вчиш їх математиці, мисленню чи мові — кожна дитина різна. Головне, я почала розвиватися сама. Діти навчили мене терплячості, толерантності, радіти просто так, більше торкатись. Малювати — якось намалювала ялинку, у дітей трішки краще навіть. Це все залишається зі мною. Моя внутрішня дитина щаслива, вона наповнилась, пазлики відсутні склались. Тепер вона зі мною в моєму тілі ходить і радіє дрібницям. 

Про батьків. Моя сім’я не була взірцем родини. Як і всі пострадянські сім’ї. Тоді були важкі часи. Людям було жити важко. Мої батьки були завжди скромними, не було агресії. Головне, батьки не навчили мене заздрити. Розуміла, що чогось не можуть купити, не зчиняла істерик. Змогли пояснити, що немає можливості. Могла плакати нишком. Вдячна, що вони прожили разом, без розлучення. Це дуже важливо для мене. 

Батьки давали багато свободи, не контролювали, як роблю уроки. Бачили, що в мене виходить. Через неуважність завжди пару предметів вилітало, завжди хотіла бути першою, робила помилки. Частково мене виховувала вулиця, батьки працювали на роботах днями-ночами, заробляли гроші. 

Про образи вдячність мамі та татові. Коли навчалась на третьому курсі університету, мені почала відкриватись психологія, образилась на батьків. Зрозуміла, що всі комплекси привиті ними. Так у кожного. Наприклад, тато ображав — усе сиділо всередині мене. З мамою так само. А от інших дітей виховували в любові. У нас не було заведено говорити лагідні слова один одному. Батьки не ходили на мої концерти та виступи. Я ображалась. Потім, через рік, зрозуміла, що їх також не вчили цього. І я така розумна засуджую їх з висоти своєї дзвіниці, бо вчуся азам виховання, психології. Для них любов — це те, що вони поруч, готують їсти. Вони ходили на роботу, щоб дати мені все, що могли. Я вступила до університету, а не до ПТУ. Я вдячна їм за це все.

Про вдячність собі. Собі дякую за віжки, які свого часу втримали мене від згубних вчинків. Я дружила зі всіма, гуляла в різних компаніях. Була можливість спробувати все, у великих дозах, без нагляду. Все було створене для того, щоб «начудити». Але вистачило розуму. 

Вдячна, що нікого не слухала. Всі вважають, що вони розумніші, можуть вказувати, як тобі жити. Завжди вислуховувала, але робила по-своєму. Коли починала займатись репом, у нього не вірив ніхто. Важливо слухати себе, чути, розуміти себе.

Про вміння слухати та чути. Треба інколи вкладати в себе не гроші, а час. Сядь і запиши, що ти не хочеш робити, як хочеш жити. Почуй свій внутрішній голос, що він тобі каже. Що бентежить, що мотивує. Потім прислухайся та виконуй. 

Наприклад, дівчина не збирається народжувати. Вона слухає себе і відчуває, що хоче бути childfree. Але всім говорить: я ще пару років, потім, пізніше. А от чути себе — сказати: я не хочу народжувати, прийміть мене такою, це не ваше життя.

Про вміння дружити. Пропускаю через себе «вуличні» історії. Мама з татом навчали мене товаришувати. Поруч з нами було багато сусідів: усі спілкувались, позичали, давали. Батько з колективом їздили відпочивати, навчили мене, що коли є колектив, його треба згуртувати. Зараз у мене теж так. Найперша передумова в колективі — людяність. Це важливо, коли тебе чують, і ти чуєш. Знати, що завжди підстрахують.

Про факапи. Лайно трапляється — це нормально. Буває всяке. Я переживаю щодо невдач, але не більше 15 хвилин. Максимальний мій план — відпускати, не носити гнів. Кожна невдача має робити нас сильнішими. Значить, я не так щось зробила. 

Про прийняття та комплекси. Завжди вчусь себе приймати. Комплекси прищеплювали б все життя. Позбутись їх – важка робота над собою. Наприклад, відвертість на публіці — зняти кліп, присутні безліч людей. Вдягти купальник, поїхати далі свого сільського озерця. Круто, що світ змінюється. Тепер гарно те, що в дитинстві було негарно. У Європі та США дівчата оголюються, незалежно від ваги. У нас інші стандарти. Але завдяки соціальним мережам можна дивитись, як в інших. 

Коли мені було 12, я почала одягатись у секонд-хенді. Звичайний ринок одягу прирівняв мене до 40-річної жінки: біла блузка, піджак. На шкільних фото спершу не скажеш, де вчителька, де я. Виглядаю старшою. А в секонді можна було купити гарні речі, яскраві штани, щось полосате, молодіжне, з цікавим кроєм.

Про страхи. Є страхи, які здобув сам — падаючи, спотикаючись. Є ті, що тобі прищеплюються. Наприклад, у садочку виховуємо артиста, у школі — забиваємо його до сірої миші. Щоб побороти страх, треба йти, робити, подивитися на тих, хто чогось досягнув. Завжди потрібно йти до «над я». Боюсь мурашок, колись мене покусали, копала в городі картоплю. З цим нічого не роблю. А зі страхом виходу перед публікою борюсь. Молюсь, говорю з собою. Ще одна з фобій — що буде скандал, часто навіть налаштовую себе на нього. Але завжди треба пробувати. Не вийде, то не вийде.

Про незалежність жінок. Знаю сім’ї моїх однолітків, де жінки залежні настільки, що треба в чоловіка просити 10 гривень на каву з подружками. Якійсь жінці це вигідно, вона так звикла. Але тотальний контроль над чужими грошима я не визнаю. Є спільний бюджет, а є свої гроші. Важливо страхувати один одного, це родина. Жінці потрібно бути незалежною фінансово, інакше вона стає невпевненою в собі. Наприклад, соромиться попросити гроші на гігієнічні засоби, які потрібні. Це ненормально. Вважаю, що має бути рівність. Кожна людина має реалізуватись. Якщо жінка хоче йти працювати, має йти. Дитина — це для двох. Вона не сама собі її народила. Якщо почуваєшся погано, бери та роби: працюй, розлучайся, звільняйся. Потрібно жити повноцінно. 

Сім’я — це святе. Треба робити все, щоб зберегти її. Але часто немає що берегти. Гірше за все, коли це бачать діти. Так не має бути. 

Якщо казати про успіх, то чоловіки не так заздрять. Між жінками сильна конкуренція. Так склалось історично. Нас більше, ніж чоловіків. Важлива дружба з жінкою, бо перед чоловіком ти не пробіжиш оголеною. Не завжди підеш до мами в підлітковому віці, досліджуючи своє тіло. А подружка завжди все сфоткає і покаже. З нею можна поговорити про прокладки. Розділити емоції.

Про солідарність і єдність. Круто, коли жінки об’єднуються заради проблем. Навіть у селі: всі ці жінки, які могли і кабана заколоти, шкварок насмажити, пляшку випити і проти батька разом ходили. Жінки відчувають серцем, більше пробачають, тепліші. Потрібно дружити, щоб об’єднуватись заради великих цілей. 

 
Текст: Ольга Заруба