Єлизавета Кузьменко

Правозахисниця, журналістка

Ми, діти 90-х років, тоді практично нічого не чули про права людини, а тим більше про гендерну рівність. Натомість, мали багато стереотипів та упереджень за ознакою статі. Пам’ятаю у дитинстві бабуся, коли не слухався мій брат, казала: «Та що з нього взяти? Він же ж хлопчик!”, хоча мені постійно наголошували, що потрібно поводитися чемно, бо «ти ж дівчинка!». Я відчувала цей дисонанс, таку дуже низову, побутову несправедливість. В ті роки в школах не було уроків гендерного виховання і ніхто не міг підтвердити мої сумніви. Тому я росла із цією чутливістю до питань, пов’язаних із стереотипними патріархальними уявленнями про українську родину. У кожної людини є така чутливість – у когось вона проростає в дитинстві, хтось зустрічається з нею в університеті або на роботі. А хтось щасливо живе усе життя (сміється) і не помічає, що щось не так.

Моя мама – інженер, яка 25 років пропрацювала на одному заводі металоконструкцій у маленькому місті Світловодськ, Кіровоградської області. На заводі її поважали, обирали головою профсоюзу. Мабуть, через її бунтарський дух і вроджене бажання боротися за права працівників. Думаю, що саме від неї мені передалося тяжіння до справедливості, а від дідуся – бажання не тільки захищати інших людей, але й робити це нормою закону. Дідусь був адвокатом, тому й я отримала юридичну освіту. 

Я закінчила університет у Києві, а потім залишилася в ньому працювати юристкою. Навіть трошки викладала. Моя начальниця часто мені казала, мовляв, розкрий в собі квітку лотоса – одразу вийдеш заміж. В головах деяких людей не вкладається, що жінка не обов’язково має мріяти про заміжжя, що це не єдиний шлях до щастя у житті. Здається, у відповідь, я тільки віджартовувалась. Зараз я би не побоялася і прочитала їй довгу лекцію (сміється). Впевненість у власні сили не приходить до нас із народження, це набувається з досвідом і навчанням.

В Україні й досі зберігається класичний образ «жінки-берегині». Що вона там має берегти і від кого – не зрозуміло. Фемінізм не про те, щоби не мати сім’ю або цінностей. Фемінізм про те, що жінка сама обирає, якою вона хоче і може бути, про усвідомлений вибір кожної, а не про норми поведінки, які нав’язуються нам суспільством. Бажає отримати освіту і працювати, доки чоловік сидить із дітьми – ок, не хоче чоловіка і дітей – ок. Хоче сидіти вдома і умовно варити борщ – теж чудово!

Після навчання, першою можливістю, якою я скористалася, було стажування в Комітеті з прав людини Верховної ради України. Тоді мені часто казали, що це найменш цікавий і популярний комітет із усіх. Інтерни мріяли потрапити в податкову політику, європейську інтеграцію та інші комітети. Однак, для мене це був найбажаніший комітет, оскільки права людини – це основа основ. Це був 2012 рік, у парламенті панувала «Партія регіонів», дикі часи. Під час стажування нам проводила тренінги відома гендерна дослідниця Олена Суслова з Інформаційного консультативного жіночого центру. Я вважаю її своєю наставницею. Тоді я вперше почула, що рівність прав і можливостей для жінок і чоловіків – це гендерна рівність. Від неї я дізналася, що гендерна рівність – це не теоретичне визначення з підручника, це те, що кожного дня впливає на кожного громадянина, на країну, на податки, на шкільну освіту, медицину, спорт. Олена Суслова показала мені, як робити гендерний аналіз законопроектів. Це був неоціненний досвід. 

У 2013 році з темою гендерної рівності я була в першій хвилі тих, хто отримав грант від Фонду Богдана Гаврилишина і поїхала вивчати гендерне квотування в парламенті Швеції. 

Якось мене все пов’язувало із законодавчими органами, тому що у 2014 році я перемогла у конкурсі на Міжнародне стажування у польському Сеймі. У мене була робота в Комісії по національним меншинам. Цілих три місяці я дивувалася тому, як в цій країні вживаються два полюси – традиційність і католицизм та європейськість і демократія. Там я познайомилася з Анною Гродською, першою трансгендерною жінкою, яка стала депутаткою польського парламенту.

Мені завжди подобалося писати. Пам’ятаю, що улюбленим заняттям в дитинстві було створення журналів: я брала листочок А4, складала його і малювала обкладинку журналу, придумувала заголовки. Маленьке місто, в якому я жила, не давало мені яскравих прикладів справжньої журналістики. Єдина друкована газета, яка видавалася у Світловодську, – газета з оголошеннями про купівлю-продаж та щось типу «Вісті Світловодщини». 

Я не вважаю себе «журналісткою», у мене навіть немає такої освіти. Я радше правозахисниця, яка пише тексти. А сталося це так. У 2014 році я почала працювати в громадській організації «Точка опори», яка займалася адвокацією прав ЛГБТ-спільноти. Тоді я відчула, що правозахист якийсь дуже маргінальний. Мені ж хотілося, аби ширше коло людей зрозуміло чому це не ок, коли троє білих гетеросексуальних хлопців стають ведучими Євробачення у Києві. 

Коли я працювала в «Точці опори» у нас був проект «Український індекс корпоративної рівності», в рамках якого ми проводили тренінги для бізнесу і пояснювали їм, в чому важливість рівного ставлення до всіх співробітників. Попрацювали з «Ernst & Young», «Lush», «Ашан», Європейською бізнес асоціацією, «ManPower Group» та іншими. В одній із компаній відбулася цікава розмова. Потрапили до їх офісу, а нам кажуть, що в компанії дискримінації немає, і людей із інвалідністю теж, тому пандуси їм не потрібні. Тоді починаєш пояснювати, що спочатку мають з'явитися умови для праці, а потім і в людей виникне бажання працювати у вас. Крім того, ми звикли вважати, що інвалідність – це люди на візку, але чомусь забуваємо, що цукровий діабет – це теж форма інвалідності, але невидима. 

Я б дуже хотіла організувати в Україні тренінговий центр, в якому будуть навчати толерантності і готувати diversity and inclusion officers, тобто фахівців з питань різноманіття та інклюзії. Такі тренінги будуть корисними не тільки бізнесу, а й представників інших професій, наприклад, лікарям, поліцейським та вчителям. 

У Дніпрі я проводжу тренінги для патрульних поліцейських завдяки організації «Gender Stream». Коли розповідаю їм про дискримінацію і стереотипи, то найчастіше хтось із присутніх чоловіків говорить, що ніколи сам не відчував дискримінацію. Тоді я задаю йому питання: «А як ви вважаєте, хто найменш дискримінована група людей в світі?». Починаємо розбирати і отримуємо правильну відповідь: білий, здоровий, чоловік, сім'янин, батько двох дітей. 

Ми часто не розуміємо, що цей світ дуже різноманітний. Під час своєї навчальної поїздки до США по темі «Толерантність до різноманіття», я зрозуміла наскільки ми всі різні. В моїй групі була дівчина Юля із порушенням зору, дівчина Юля на візку і дівчина Марія із слуховим апаратом. Саме вона трошки навчила мене мові жестів. Тепер що, коли на касі «Ашан» мені зустрічається нечуючий працівник, я кажу йому «Дякую» мовою жестів. Це дуже просто – потрібно піднести кулак до чола, а потім вниз до підборіддя. 

Якщо говорити про жінку, якою я захоплююсь, то це Лариса Денисенко. Я дивуюся її мультизадачності, відданості кожній справі, за яку вона береться. Бути радіоведучою, писати неймовірні книги і при цьому виступати у суді в якості адвокатки. Ми познайомилися у 2016 році на Громадському радіо, куди мене запросив працювати Андрій Куликов. 

Якось я розповіла Ларисі історію реальної пари двох дівчат-лесбійок, які виховують дівчинку Майю. Сказала, що Україні дуже не вистачає такого прикладу, такої книжки. Лариса розвинула цю тему і написала історії різних сімей і дітей. Хтось із них живе з вітчимом або мамою-одиначкою, іншого виховує бабуся, а батьків-заробітчан дитина бачить лише завдяки Skype, хтось вирвався зі стін інтернату, а інший з'явився на світ завдяки штучному заплідненню, хлопчик із ромської сім'ї, дівчинка з Луганська… Так народилася приголомшлива книга «Майя і її мами». 

У нашому суспільстві високий рівень гомофобії, більшість респондентів навіть не бажають бачити представників ЛГБТ-спільноти серед громадян України та суб’єктивно оцінюють соціальний статус ЛГБТ як дуже низький – існує сильна соціальна дистанція. Однак, якщо людина особисто знайома з відкритими представниками ЛГБТ-спільноти, рівень її гомофобії значно нижчий, тобто ЛГБТ-спільнота зазвичай є частиною саме соціального, а не особистого конфлікту.

Про флешмоб «Я тобі НЕ дорогенька!». Рік тому Петро Порошенко, Президент України, проводив щорічну прес-конференцію. Присутня на події журналістка Марина Баранівська задала йому питання, відповідь на яке Президент почав з фрази «дорогенька моя». Наступного дня зустрілася зі своєю колегою Ірою Земляною. Вона звертається до мене: «Ну шо, як ти, дорогенька моя!», я ж у відповідь –  «я тобі НЕ дорогенька!». Спочатку посміялися, а потім задумалися і вирішили зробити футболки з цією цитатою. Розповіли ми про ці футболках перед 8 березня і пости наші швидко розлетілися по мережі. Я отримала багато негативу в коментарях. Писали щось на кшталт «якщо ти не «дорогенька», тоді ти жінка комерційного сексу!». Це був жах! Але я відчувала, що ми зробили щось правильне. Що цікаво, через деякий час Президент України в своєму виступі на Другому Жіночому Конгресі почав говорити про гендерну рівність і прийняття Стамбульської конвенції.

Дуже люблю Індію, їздила туди кілька разів на місяць. Обожнюю наклейки в Делійському метро, ​​на яких написано: «Поступися місцем тому, кому воно важливіше, ніж тобі». Адже це про емпатію, про більш чуйне ставлення до людей. Добре б і в київському метро такі були.