Ілона Довгань

Журналістка, ведуча на «24 Канал» та на «Радіо НВ»

Коли погано побудували дорогу, ми обурюємося, але все одно можемо їхати. А коли журналісти не показують все як воно є, це впливає на мільйони людей. Тому не варто йти до журналістики тим, хто не любить цю професію, хто не готовий багато працювати та глибоко копати у пошуках інформації, хто не хоче робити цю роботу якнайкраще. І хто не усвідомлює відповідальність за сказане слово.

Бути красиво нафарбованій в кадрі – це не головне в роботі телеведучої. На мене сваряться гримери, а я постійно перед ними вибачаюся, бо прилітаю на грим за 20 хвилин до ефіру, а не за годину. Нехай в мене будуть недофарбовані вії чи губи в кадрі, але я краще підготуюся до ефіру. Для мене важливіше бути краще в матеріалі, важливіше, ЩО я буду говорити, ніж ЯК я буду виглядати.

Телебачення та радіо – це різні речі. Телебачення – це картинка, емоції та більша динаміка і зовсім інша енергетика. На курсах BBC нас вчили спочатку монтувати відео, а потім під нього писати тексти. Бо там люди сприймають картинками. На радіо ми тільки слухаємо. Задіяний один канал сприйняття. Тому важливі голос, інтонації, правильні паузи, кардіограма подачі. Акцент на змісті. Мені здається, що саме на радіо можна поговорити про більш важливі речі. Картинка не відволікає. І радіо оперативніше, зручніше – можна слухати в машині, щось робити, не відволікатися на картинку.

Відпрацювати з 9 до 5, повернутися додому і не думати про роботу аж до наступного ранку – ведучий не може дозволити собі такого. Він повинен бути в тонусі і постійно знаходитися в інформаційному просторі.

Ведучий все пропускає крізь себе. Так правильно. Так має бути. Це по чесному, хоча це забирає дуже багато енергії, втомлює та виснажує. Тому я іноді роблю паузи. Взагалі не читаю новин, переглядаю тільки заголовки або вимикаю звук і просто дивлюся картинку. Бо інакше організм сам себе "вимкне". Коли зовсім вигораю, то їду в мандрівку або йду до психолога. Я також люблю запрошувати психологів на свої ефіри та обговорювати з ними важливі речі. Вважаю це корисним для аудиторії.

Коли батьки питали мене про вибір професії, я відповідала, що хочу вчитися у Києві, аби стати журналістом та ведучою. Мати сумнівалася і казала: «В нас там немає “блатів”, ти не вступиш, а потім де працюватимеш? Це недосяжна мрія». Поступово я дійшла до телебачення, починаючи на місцевому каналі і заочно вступила у виш в Києві.

Коли вже сама себе забезпечувала, то пішла далі за своєю мрією. Під час 2-місячної магістерської відпустки приїхала до Києва і знайшла 2 роботи. Так треба було фінансово. На одному з каналів я була ведучою, на іншому – редакторкою, там був великий гонорар.  Потім редакторство з великим гонораром прикрилось, програму відправили на переформатування. А моєї зарплатні з ТРК «Київ» вистачало тільки на оплату квартири. Але я не хотіла повертатися до Комсомольська.

В мене була касетка із записом моїх програм, з якою я ходила по телеканалах Києва. Пам’ятаю, як дехто сміявся і казав: «Що, життя тріснуло і до Києва майнула?». Життя все потім розставило по місцях і той, хто так говорив, опинився в іншій іпостасі, а в мене склалося так, як склалося. Як я хотіла.

Почала працювати на телеканалі НТН. Занурилася у роботу з головою. Коли з’явилися мої політичні діалоги, на мене почали звертати увагу. Потрібно було добряче викладатися та заявити про себе, аби мене побачили і заговорили «о, так це ж та, хто до нас 2 роки тому з касеткою приходила!».

Пам’ятаю свій перший телевізійний ефір на великому каналі. Після нього режисерка мені сказала: «Все класно, але ти так хвилювалася, що дихала, як насос». 

Поступово я навчилася спокійно сприймати телеефіри, хоча робота на телебаченні дуже стресова та форс-мажорна. В мене якось була така історія. До мене на інтерв’ю напередодні чергових виборів прийшов політик Олександр Мороз. Ефір наближається кінця, як режисерка каже мені у підслушку: «Ілона, є проблема. Програмна служба щось переплутала і замість 2 годин ефіру поставила 2,5 години. Тобі потрібно протриматися ще півгодинки». А я реально не знаю, про що ще говорити. В мене вже закінчилися мої 70 питань, які я готувала до 5 ранку. В мене шок на обличчі. Пан Мороз не зрозумів, чому я так відреагувала, і в ефірі зависає незручна пауза. Тоді я зібралася і кажу: «Олександре Олександровичу, у вас вийшла нова збірка віршів. Можете щось  продекламувати?». Він почав читати свої поезії, а я швидко передивляюся питання, що ще залишилось. Минуло 5 хвилин, як режисерка каже: «Ми знайшли, чим закрити ефірний час, видихай». В мене одразу ж така щаслива посмішка на обличчі з’явилася.

Складно робити інтерв’ю, якщо твій герой – людина-стіна, непробивна. Говорить тільки свої завчені меседжі. Зазвичай, це досвідчені політики. Для таких спікерів журналіст – це підставка під мікрофон.

У людському плані найскладніше інтерв’ю було з Лесею Гонгадзе, мамою Георгія Гонгадзе. Вона погано почувалася, прийшла на ефір з ліками. Я бачила, що вона у будь-який момент може втратити свідомість, і одразу ж ввімкнула режим «обережності». Бо існує етична межа, яку не можна перетинати. Так, з одного боку, потрібно спрацювати як журналіст, але з іншого – бути людиною та не поставити героя у некоректну ситуацію. Мій вибір – залишатися людиною.

Дуже чіпляє, коли мене в першу чергу сприймають як людину з телевізора чи публічну особу. Нещодавно я в приватній розмові не втрималася та сказала: «Ну скільки можна зі мною про політику розмовляти. Я ж жінка, людина, врешті-решт!». Але в той же час обурює, коли сприймають тільки як «лялечку» чи «дорогеньку». Тоді я ставлю людину на місце. Навіть, якщо це герой програми.

У травні 2010 року разом із іншими журналістами телеканалу «1+1» я підписала заяву про цензуру. Це був дуже складний вибір. Але не підписати не могла – чомусь в мене перед очима стояли родичі, що жили на Кировоградщині. Вони дивилися наші новини і сприймали за чисту монету все, що чули від своєї племінниці. Я подумала, що якщо я буду говорити неправду з екрана, то ці люди, там, в регіонах України, сприйматимуть все за істину. Те, що я їм даватиму з телевізора, може впливати на майбутнє нашої країни. А потім відбулося те, чого я боялася: я втратила улюблену роботу і рік перебивалась на нечастих підробітках. Але між підписати чи не підписати, якщо повернутись назад, я обираю – підписати.

Головний урок від батьків – Україна понад усе. Дуже хочу, щоб Україна від-бу-ла-ся. Щоб люди були більш впевненими, пишалися своєю країною, вкладали у неї, розвивали і не казали «мені всі повинні» або «Україна – це соромно». А щоб пишалися і були гідні своєї країни. І ще, робили правильний наголос у слові «украЇнська».

 
Текст: Анастасія Кареба 
Фото: Андрій Михайлов