Іванна Климпуш-Цинцадзе

Віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції

 

Іванна Климпуш-Цинцадзе, Віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, в рамках проекту «Я Зможу!» розповіла про своє дитинство, улюблену бабусю, про успіх, жінок у Парламенті та силу українців. 

Про дитинство. Батьки завжди були вимогливими. Вимагали відповідальності, поваги до інших, високої якості навчання. У всіх взаєминах має бути віддача, а не лише очікування того, що ти отримаєш. Важливо вміти простягнути руку допомоги, коли потрібно. 

Тато і мама — сильні, лідери, небайдужі. Для них завжди було важливо не тільки те, що відбувається в родині, але і те, що в суспільстві, в державі. Мамина уважність до людей дуже серйозно вплинула на мене.

Про бабусю та ставлення до випробувань. На мене особливо вплинуло спілкування з мамою батька. Ми були близькими подругами. Вона померла, коли мені було 25. Розповідала про своє життя і закладала в мені впевненість, що життя – це випробування, а їх треба гідно пройти, і що я все зможу, маю завжди знайти вихід із будь-якої ситуації. Казала: «Дитинко, не переживай, усяке чудо три дні держить». Це про те, що будь-які випробування скінченні. 

12-річна бабуся залишилась найстаршою серед дітей у родині, коли померла їхня мама. Поки всі діти не відучились, бабуся навчалась екстерном, доглядаючи за усіма молодшими. І лише потім, як і мріяла, отримала професію вчительки.

Щойно вона реалізувала цю мрію, з’явився мій дід — поважний підприємець, відомий на все Закарпаття. Вони закохались одне в одного, але він вважав, що дружина Климпуша не повинна працювати. У неї було інше завдання — бути пані, яка мала брати участь у благодійності, разом з ним зустрічати гостей, піклуватися про родину. Три роки відкладали весілля, аж поки вона не погодилась залишити вчительство. Потім все було до її ніг.

Коли до Закарпаття прийшла радянська влада, діда двічі арештовували, відправили до Сибіру. Дозволили їй працювати будь-ким, окрім як займатися педагогічною діяльністю. Їй довелося перевчитися на бухгалтера. В результаті вона заслужила повагу односельчан як висококласний фахівець,  поставила сама дітей на ноги, виховуючи їх в повазі до роду, до діда, до прізвища.

Про мрії бути медиком та журналістику. В школі я точно знала, що буду лікарем. Ще десяток років тому, заходячи в лікарню, відчуваючи запах ліків, думала: «Ех, я мала б тут працювати». Мені було 15, коли помер мій троюрідний брат. Я дуже важко переживала це. Зрозуміла, якщо не зможу врятувати, мого серця вистачить хіба на кількох пацієнтів, а потім воно розірветься від співпереживання та болю.

Школу закінчила золотою медалісткою. На випускному іспиті писала твір з української літератури. Його дуже високо оцінили і запропонували вступити без екзаменів на вчителя української мови або журналіста в університет Шевченка. Я була переповнена емоціями, окрилена. Дуже захотіла тоді стати журналістом. Проте моя мама зіграла серйозну роль, сказавши: «Дитино, з твоїм характером у тебе є два варіанти в журналістиці: або тебе вб'ють, або тобі не дадуть розвиватись, ти поїдеш з Києва в села брати незрозумілі інтерв'ю».

Мені не сподобалась така перспектива. В результаті я  пішла вчитись на педагога-логопеда – бо це було найближче до моєї первинної мрії бути лікарем, до того ж мене цікавила психологія. Але навчання було недостатньо. Я була дуже активною, продовжувала пошук себе. Подавалась на різні програми, вигравала щось. Мене цікавив весь світ. Ходила щодня на виставки, знала про всі прем'єри всіх театрів, використовувала будь-які можливості, щоб розвиватись. Одного разу виграла конкурс їхати в США вивчати психологію, обрала собі кілька додаткових курсів, серед яких були пов’язані із зовнішньою  політикою. Саме тоді зрозуміла, що це і є те, що мені найбільше подобається. Повернувшись до Києва, вступила на факультет  міжнародних   відносин і до цього часу продовжую займатись міжнародними та безпековими питаннями. Але мені все ж таки вдалося побути журналістом: коли жила в Америці та Грузії, працювала в українській службі ВВС.

Про успіх. Успіх – абстрактне  поняття. Його не можна відокремити від поняття щастя, внутрішньої гармонії, від балансу між внутрішнім твоїм стрижнем та навколишнім світом. На перетині цього балансу та гармонії і формується успіх та внутрішнє відчуття задоволення від того, що ти можеш та робиш.

Про задоволення. Мені приносить задоволення результат, над яким працюєш довго і системно. Коли, нарешті, досягаєш його, важливо бачити, як твої зусилля  дають плоди не лише тобі особисто, а і людям, які навколо — від найближчих до тих, заради кого і працюєш над тим чи іншим завданням.

Про розчарування та силу. Коли довго щось робиш і не бачиш результату, це розчаровує й виснажує. Але через це не можна припиняти рух. Невдалі ситуації важливо переживати, щоб вони стали наукою, щоб будувати на них свою силу.

Не завжди все залежить від нас. Випробування, втрати, програші роблять нас сильнішими. На жаль, смерть моєї мами змусила мене стати сильнішою,  а робота – мудрішою та витривалішою. А кожен місяць роботи в Уряді одночасно і виснажує, і додає міці.

Пригадую, як ми прийшли до Уряду. Мені потрібен був час  зрозуміти, що тут люди «заточені» на процес і навіть не намагаються орієнтуватись на результат. Для мене «швидко» — це два, три дні, можливо, тиждень. А тут «швидко» – 2–3–5 місяців, і не факт, що питання буде вирішене. Ці всі речі навчили бути наполегливою, вимагати звітування, визначення конкретних термінів. Прийти до того, аби співробітники припинили аргументувати свою позицію тим, чому те чи інше не можна зробити. Щоб шукали варіанти, як саме можна зробити.

Про невдачі. Зациклюватися на невдачах — невдячна справа. Треба максимально проаналізувати, де ти схибив, міг чи ні вплинути на ситуацію, і – рухатись далі. Можу бути незадоволена, засмутитися, але не буду місяцями думати про невдачу, вона не зупинить мене реалізовувати себе далі.

Чи були помилки, що призводили до невдач? Звичайно, як же без них. Вважаю помилкою те, що не використовувала належним чином можливість взяти більше від видатних людей, з якими мала щастя перетинатися в житті. Це і Кондоліза Райс, і Мадлен Олбрайт, і покійний Любомир Гузар, і багато інших видатних особистостей. Моя надмірна тактовність ставала на заваді тому, щоб більше з ними поспілкуватися.

До певної міри моєю помилкою є апріорі вважати, що більшість людей готові працювати командно. Проте на практиці виявляється, що багато з них віддають перевагу грати за особистими, а не державними інтересами. Не люблю, коли особисті інтереси переважають, і не люблю інтриг.

Про підтримку. Найважливішу підтримку протягом останніх 20 років мені надає чоловік. Це щастя, що наші стосунки побудовані на високій повазі, любові й партнерстві. Вважаю, що синергія двох є визначальною в тому, щоб рухатись далі. Мені справді пощастило. 

Важливо, щоб моїм дівчаткам було зрозуміло, чим я займаюсь і навіщо. Коли погоджувалась на роботу в Кабміні, меншій було 10, старшій – майже 14. Зі старшою я все проговорювала, мені важливо було відчути її готовність жертвувати нашим спільним часом, щоб в неї було розуміння, що мене буде менше. Я їй дала можливість вибирати, запитала, що робити — бути з ними вдома або робити ось це, це і це. Вона порадила погоджуватись на цю роботу. Їм буває непросто: коли маму критикують, вони сприймають на свій рахунок, гостро переживають. І підтримують мене. 

Важлива також підтримка батька. Він пройшов різні державні посади, залишається небайдужим до того, що відбувається в країні. 

Дуже важливо, незважаючи на шалену зайнятість, зберегти дружбу з людьми, які разом зі мною протягом десятків років. Хвилююсь, що буде, коли вирину з цього океану зайнятості, чи будуть вони ще чекати? Сподіваюсь, що все гаразд.

Про жінок у владі. Не всіх жінок в українській владі розцінюю як жінок-фахівців. Дехто з них, як на мене, – політичні істоти.

Серед населення України понад 53% — жінки, але жінки недостатньо представлені у владних структурах. Наш Уряд є унікальним для України, раніше в його складі ніколи не було шести жінок-міністрів. Проте це все одно мало у відсотках.

Підтримую те, що у нашій політиці та виконавчих структурах має бути більше жінок на високому рівні. Наразі найвищий в історії України показник їхнього представництва у Верховній Раді — аж 12%. Проте це найменший показник у Європі.

Однакова залученість жінок та чоловіків дає можливість подивитись на проблему з різних боків, врахувати різні інтереси, дозволяє ухваленому рішенню бути більш стійким.

Я бачу, що жінки сьогодні роблять значно більше, ніж чоловіки, на однакових високих посадах. Є підсвідоме відчуття: що якісніше ми себе проявили сьогодні, то легше буде тим, хто прийде за нами. Стане нормальною традицією залучати жінок до Парламенту на основі професійних компетенцій. Треба відпрацювати на 300%, щоб ніхто не сказав: «Вона жінка, мама двох дітей. Тому давайте віддамо перевагу чоловікові». Багато з нас пройшли етап сумнівів у собі, я також. Попри те, що є базові знання, фахові навички, енергія, ми вагаємося і не досить сміливо ухвалюємо рішення щодо пропозицій нових посад, не завжди впевнені, що можемо конкурувати з чоловіками. Ми завжди сумніваємось. Це треба долати. Тішить, що є багато жінок, які дають цьому раду.

Про євроінтеграцію. Я глибоко переконана, що єдиний шлях до побудови успішної, процвітаючої України – це європейська та євроатлантична інтеграція. Нам треба повернути наше місце на історичній, ментальній, культурній мапі Європи. Протягом багатьох років нам нав'язували іншу ідентичність. Але ми – люди, які готові брати відповідальність, діяти. І жінки, і чоловіки. Треба всім відмовитись від «страждання за совком». Просто беріть і робіть, як казав Шептицький.

 

Текст: Ольга Заруба