Катерина Левченко

Урядова уповноважена з питань ґендерної політики

Вирішальну роль у процесі мого становлення зіграла родина.

Пам’ятаю, що мій батько весь час був у робочих паперах та формулах. Він – доктор технічних наук, академік та заслужений діяч освіти і науки України. У нього лише один запис у трудовій книжці – 65 років роботи в Харківському політехнічному інституті. У 1949 батько прийшов туди студентом, потім викладав, завідував кафедрою і працював професором там до моменту, як його не стало у 2015. Після занять у школі батько часто брав мене з собою на роботу. Мене там знали ще з дитячого садочку. Батько, колектив кафедри, батькові друзі та колеги справили на мене дуже велике враження.

Мати викладала філософію та писала кандидатську дисертацію. Коли мені було 10 років, вона її захистила. Це стало важливою подією для всієї нашої родини – не тільки для батьків, але й всіх дідусів та бабусь. Один з дідусів був льотчиком, інший – машиністом потягу. Бабусі були домогосподарками, але дуже хотіли, щоб їх діти та онуки мали освіту, адже в цьому вбачали шлях до розвитку та побудови кар’єри.

У нашій родині була дуже велика повага до знань, освіти та роботи, яку заклали в мені з малечку. Я взагалі не уявляю ані свого життя, ані життя своєї родини без роботи, навчання та книг. Усі читали багато.

Пам’ятаю, як ридала над «Джейн Ейр» та «Оводом», із захопленням читала Драйзера. Багато разів перечитувала «Алісу у задзеркаллі». Й досі дуже люблю читати про цікавих та видатних людей. На сьогодні у домашній бібліотеці зібрано більше 500 книжок з такої тематики. 

Я обожнювала фізику та математику, хотіла вступати на факультет фізики низьких температур у ХПІ. Мій батько був щасливий з цього. Але у 10 класі я зайняла друге місце на обласній олімпіаді з історії та права і передумала на користь філософії. Обміркувавши все з батьками, зупинилася на соціології, яка була на відділенні політекономії економічного факультету ХПІ. Туди я й вступила, а закінчивши навчання отримала диплом економіста, соціолога та викладача політичної економії.

У школі я читала дуже багато філософської літератури, а в студентські роки мріяла про роботу доцентом, лектором на кафедрі філософії. Батько захистив докторську дисертацію, коли йому було 60 років і цей факт підтверджує, що у житті нічого не буває запізно і варто завжди йти обраним шляхом.

Після закінчення Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна я здійснила свою мрію – стала викладачкою на кафедрі філософії спочатку Державної академії залізничного транспорту, а після захисту кандидатської дисертації – в університеті В. Н. Каразіна на кафедрі свого першого наукового керівника – професора Олександра Олександровича Мамалуя. У 30 років я вже була доценткою і відчувала себе найщасливішою людиною, викладаючи улюблені предмети. Й донині мені дуже приємно зустрічати своїх колег, а також студентів та студенток!

Що стосується ґендерної проблематики – це не нова тема для України. Особисто я прийшла до неї під час підготовки до захисту дисертації з філософії. Я тоді досліджувала культурологічні питання і стикнулася з поняттями «чоловічого» та «жіночого» в соціальному та культурному наповненні цих термінів. У моїй свідомості з’явилося поняття «ґендер». Воно мене зацікавило, я почала вивчати, як його досліджували різні філософські та культурологічні школи.

У 1996 році мій чоловік переїхав до Києва у зв’язку з роботою і стало зрозуміло, що родина має возз’єднатися. Мені не складно було переїхати за чоловіком до столиці. По-перше, я не відмовлялася від наукової діяльності. По-друге, у Харкові я створила феміністську організацію, куди входили не тільки жінки, але й чоловіки. Я їхала до Києва з розумінням, що зможу продовжити розвиток громадської діяльності.

Почалася моя робота у міжнародній програмі «Ла Страда» – «Запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної та Східної Європи» і стало очевидно, що тільки економічної, соціологічної та філософської освіти мені недостатньо. Я захотіла стати юристкою. Саме тоді розпочалася більш ніж 20-річна робота, співпраця та дружба з академіком, професором Олександром Марковичем Бандуркою, тоді – ректором Харківського національного університету внутрішніх справ, народним депутатом України.

Він став моїм науковим керівником у підготовці докторської дисертації з адміністративного права на тему управління процесами формування ґендерної політики в України. Багато курсів проходила до цього екстерном, здавала іспити. Тема була затверджена у 1999 році, а в 2003 я стала докторкою юридичних наук.

Юридична освіта була потрібна мені для практичної роботи, а з іншого боку – практична робота ставала частиною наукових пошуків та досліджень. Завдяки цій комбінації я підготувала цілу низку навчальних посібників з прав людини, прав дитини, забезпечення ґендерної рівності, питань ненасильницького вирішення конфліктів, протидії торгівлі людьми та насильству, давала коментарі до різних законів, проводила оцінку національного законодавства з різних питань. У мене більше 300 наукових праць.

Особисто я ніколи не стикалися з насильством – його не було в моєму середовищі. Хоча тільки перед своєю смертю бабуся наважилася говорити про «червоний терор» та про репресованих та розстріляних родичів.

На щастя, сьогодні ми не обмежені в доступі до будь-яких наукових досліджень та робіт. А колись, на початку 90-х років, я їздила до Москви, до Інституту наукової інформації суспільних наук. В ньому був закритий зал, де було багато літератури забороненої або недоступної для широкого загалу. Аби потрапити до цієї зали, потрібно було отримати спеціальний дозвіл та довідку. Я приїжджала до Москви на 2-3 тижні і зранку до ночі сиділа в тій залі – читала, фотографувала, робила конспекти. Це було ніби відкриття іншого світу, який я не знала. Мабуть, це також справило на мене велике враження, оскільки дало розуміння того, що «світів» у світі багато. Ми можемо жити у своєму комфортному маленькому світі і не знати, що є й інші світи з абсолютно іншим становищем. Розуміння того, що істин багато є дуже важливим для кожної людини.

Правозахисна діяльність почалася для мене у 1997 році. Моя колежанка з жіночої організації сказала: «Катя, наразі шукають координатора для міжнародної програми з питань запобігання торгівлі жінками в країнах центральної та східної Європи». Я успішно пройшла конкурс та стала координаторкою. Разом з Ольгою Швед та Оксаною Горбуновою ми почали програму «Ла Страда». Але ми дуже швидко зрозуміли, що однієї програми недостатньо. Проблеми, які ми побачили, були настільки глибокими, що потребували системної роботи та створення окремої організації. Тому у 1998 році ми зареєстрували Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна». Сьогодні – це громадська організація «Ла Страда – Україна».

18 жовтня 1997 році ми відкрили першу гарячу лінію з питань попередження торгівлі людьми і одразу ж дали про це оголошення. Ніколи не забуду, як ми сиділи біля телефону та чекали, коли ж нам зателефонують. Годину мовчить телефон, другу мовчить і тут раптом дзвінок. Кожна з нас трьох підхопилася, аби відповісти. З кожним тижнем кількість дзвінків зростала. Більшість дзвінків завжди була від тих, хто збирався їхати за кордон і хотів убезпечити себе. Але також почали приходити дзвінки й від родичів постраждалих. З тих пір гаряча лінія розвивається.

Коли ми почали зустрічатися з постраждалими жінками, то побачили, що переважна більшість стикнулася з насильством у родині. Тобто саме насильство було тим фактором, який не тримав людину, а навпаки, підштовхував залишити рідну країну. Ми почали поєднувати дві великі теми – протидію торгівлі людьми та запобігання домашньому насильству. Також додалася ще й дискримінація за ознакою статі. Моя роль завжди полягала в осмисленні ситуації та формуванні подальших кроків.

Так розширювалася діяльність організації, проходили навчання соціальні працівники для роботи з постраждалими. Почали розвиватися громадські організації на місцях, створювалися центри «Жінка для жінки» у Львові, Донецьку, Чернівцях, зростала мережа соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. До речі, постраждалі чоловіки почали з’являтися вже після 2005 року. Вони стикнулися з трудовою експлуатацією, залученням до жебрацтва або злочинної діяльності, а після окупації Росією частини Донецької та Луганської областей – використанням у військових конфліктах або торгівлі органами.

Уже 4 роки я також є членкинею Комісії з питань помилування при Президентові України. Ця робота передбачає зустрічі з тими, хто відбуває покарання і подав клопотання Президентові про помилування. І це також непросто. Як я з цим справляюся та не вигораю емоційно? Мене підштовхує те, що я бачу дуже багато несправедливості, чимало різних законодавчих прогалин.

Були роки, коли потрібно було вмовляти законодавців придивитися до чуттєвих питань та розробити спеціальне законодавство. Я сама була депутаткою п’ятого скликання. Мною внесені зміни до закону про попередження насильства в сім’ї, виключена абсолютно недолуга стаття про віктимну поведінку постраждалих, введені корекційні програми по роботі з кривдником, додані функції до органів внутрішніх справ та нові суб’єкти роботи.

Гаряча лінія із запобігання насильства працює 24/7, і це дуже добре. Завдяки гарячій лінії можна отримати консультацію або інформацію, але вона не може покрити всіх потреб постраждалих, наприклад, людині може бути потрібен притулок. Тому дуже важливим є їх створення. Тільки минулого року за допомогою Фонду народонаселення ООН було створено 7 притулків для постраждалих від домашнього насильства. Їх ніколи не буде багато, але це вже рух вперед.  

Напрацювати власну репутацію було дуже непросто. Я присвятила ґендерним питанням багато років, мала підтримку великої кількості громадських організацій, на початку 2017-ого року вони писали листи про те, щоб на посаду Урядової уповноваженої з гендерних питань обрали людину тільки з відкритим конкурсом. Було проведено конкурс і я його виграла.

Що допомагає мені працювати на цій посаді? Досвід. Знання. Фаховість колег та колежанок. Співпраця з Віце-прем’єр-міністеркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції пані Іванною Климпуш-Цинцадзе.
Активна підтримка з боку громадянського суспільства і перш за все жіночих організацій. У минулому році ми склали стратегічний план роботи Апарату уповноваженого, його головна мета – це включення ґендерних підходів в усі напрями та сфери державної політики. Часто проблеми виникають саме з нерозуміння ґендерної проблематики, з перекрученнями та маніпуляціями, пов’язаними з використанням термінології, застосуванням невалідних джерел.

Я – феміністка і пишаюся тим! Феміністки та феміністи – це люди, які виступають за те, аби у жінок та чоловіків були рівні права і рівні можливості їх реалізації. І це абсолютно природнє та нормальне явище! До феміністів відносяться Джастін Трюдо, Емманюель Макрон, Пан Гі Мун, Антоніо Гуттереш та багато інших чоловіків, в тому числі, в Україні.

Сьогодні вже 21 сторіччя, але ми бачимо якусь демонізацію фемінізму. Якщо хтось вигукне «Ага, ти феміністка!», то це у більшості випадків буде з образою. Люди бояться слова «фемінізм», але це залишки архаїчної структури мислення, повернення до середньовіччя. 

Я не героїня. Я вважаю, що «бути героєм» – це вже крайній випадок. Я людина, яка живе і в якої багато мрій. Ось, наприклад, я дуже люблю вирощувати квіти. В нас є сад і в позаминулому році я посадила майже тисячу тюльпанів, а розквітла тільки половина. То є над чим працювати далі. Мрію, що в мене перед будинком буде великий луг, який навесні буде вкрито тюльпанами.

Жінкам потрібно йти в політику, та й не тільки в політику, а в процеси управління та прийняття рішень. Може це бути не «політика», як ми її розуміємо, але певна керівна посада або участь у громадській діяльності. Потрібно, аби жінка була готова до участі у виробленні, прийнятті та відповідальності за втілення рішень. Сучасність суспільства можлива тільки якщо більше людей матиме більше можливостей, тобто більше відповідальності. Наприклад, виникає питання, чому в нас так мало жінок, що працюють в IT-сфері. Тоді є і відповідь – а навіщо дівчинці кажуть, що математика та фізика – то не для неї?

Жінці, аби йти в політику або у процеси управління, потрібні знання, впевненість у тому, що вона робить, відданість своїй справі, вміння витримувати тиск, критику, напади на свою діяльність. Потрібно вміти чітко формулювати свої думки та вчитися цьому, щоб не давати підстав для подальшого перекручування своїх слів. Дуже важлива підтримка близьких та родини, яка у мене є і за що я вдячна і моєму чоловікові Андрію, і моїм дочкам Олі та Олені. А ще, бажаю, щоб у кожного і кожної в житті були свої тюльпани, дерева, повітря, або щось інше, що дозволяє відпочити та залишити осторонь втому. А також надійні друзі та подруги!