Марина Хонда

Заступник голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень

Я зловила себе на думці, що давно не читала цікавого інтерв’ю людини, яка зробила успішну кар’єру в  державному  управлінні. Зазвичай суспільству пропонують хайпові історії, де бездушні, безпорадні чиновники дбають про свої корисливі інтереси. Навіть студенти столичних вишів, з якими я зустрічалась, мають стійкі стереотипи: управлінці країн Західної Європи – освічені, компетентні, відповідальні, українські – одразу негативні емоції. Та коли починаєш розповідати, які рішення, тактики, стратегії змінюють життя людей, які є можливості самореалізації – смартфони відпочивають. Студенти щиро дивуються: захоплені, зрозумілі люди, натхнення, драйв — невже це про державну службу? Я завжди посміхаюся: так, але передусім – відповідальність і цілеспрямованість. Тоді можна в декреті написати дисертацію, отримати роботу у міській раді столиці, рухатися кар’єрними східцями. Власне, всі 20 років у міській владі Києва – це 20 сходинок до нових викликів. 

Є цікаве порівняння: державний менеджмент «…трохи схожий на біг угору ескалатором, що рухається донизу. Треба бути обережними, щоб не перечепитися й не впасти, але рішення полягає в тому, щоб не стояти на місці». Мені подобається динаміка руху до чітко визначених цілей. 

Я виросла у маленькому містечку Ніжині, і першою в нашій родині отримала вищу освіту. Пам’ятаю, у дитинстві мама мене весь час застерігала : «Не хочу, щоб ти важко працювала на землі, думала, чи вистачить грошей твоїй дитині. Ти маєш стати незалежною, самодостатньою, сама себе забезпечувати». Це була найкраща мотивація. Я закінчила школу з «золотою медаллю» і уявляла себе ….в мантії жінки-судді. Коли в 10-му класі батьки, класний керівник запитали, ким я хочу стати, всі були в шоці. Правознавство? Київський університет імені Тараса Шевченка? Це ж нереально, туди беруть дітей впливових та заможних людей. Я вирішила спробувати. У 2001 році мала «червоний диплом» кращого національного вишу і ніколи не шкодувала про свій вибір. Юриспруденція – це моє на 100%.

Кажуть, мене спіткала…удача.Та, як відомо, «удача обирає того, хто до неї готовий»(актуальний Луї Пастер!). Коли Київська міська рада формувала юридичне управління, студентів університету запросили на стажування(без гарантії працевлаштування!). Нас було 15 стажерів, залишили мене одну, і перші півроку я працювала безкоштовно. Батьки давали 20 гривень на тиждень. Було дуже важко, та з часом ми з Київрадою оформили «офіційні стосунки». Мені виповнився 21 рік, і я вирішила для себе: ніколи не буду «гарненькою лялечкою», що носить папірці. Тому на будь-які залицяння відповідь завжди була одна – категоричне «Ні». Цей мій пунктик – на роботі ніяких особистих відносин. Ні з ким. Крапка. 

У 2008 році я захистила кандидатську дисертацію на тему «Конституційно-правовий статус столиці України – міста Києва». І це також був виклик. Я вийшла заміж, вступила до аспірантури, пішла у декретну відпустку і подумала, що буде час дописати кандидатську. Наступного дня після захисту кандидатського мінімуму поїхала до пологового будинку, а дисертацію дописувала з дитиною на руках.

Мій шлях – від провідного спеціаліста до заступника керівника юридичного управління, потім 8 років – керівник департаменту суспільних комунікацій. На початку 2019 року мер Києва Віталій Кличко запропонував мені посаду заступника і відповідальність за розвиток соціальної сфери. Колеги хапалися за голову, радили обрати будь-яку сферу, тільки не соціальну. Я подумала: спробую, там реальні виклики, – хочу саме її.

Чи змінилися моя думка через рік? Скажу чесно, викликів більше, ніж спочатку здавалося. За півроку провела багато зустрічей з колективами, побувала у багатьох комунальних закладах. Ми разом почали нові проекти, які мають потужний суспільний запит. Знадобилися сила волі, контроль емоцій, вміння визначати пріоритети, планувати, контролювати, де треба — наполягати та тримати жорстку позицію без переходу на «стерво». Ці якості необхідні жінці, якщо вона хоче стати ефективним керівником на державній службі.

Щодо жінок у політиці. Я за те, аби серед депутатів був гендерний паритет. У міській раді на сьогодні 22 жінки серед 120 депутатів. Якщо послухати будь-яку сесію міської ради, то 90% біля мікрофонів говорять чоловіки. Щоб жінку почули в сесійній залі, потрібно говорити впевненим голосом, надавати переконливі аргументи, але без крику. Це наш вкорінений стереотип: якщо чоловік починає кричати, аби довести свою думку – він «сильний», коли жінка робить те ж саме – вона «істерична». Мені ніколи не доводилося зривати голос, щоб довести свою точку зору. Достатньо переконливих аргументів.

Я не раз замислювалася над тим, чому серед керівників на державній службі так мало жінок. На це є кілька причин. По-перше, у суспільстві немає історичної пам’яті сприйняття жінок як лідерок. Ми тільки на початку процесу усвідомлення, що жінка-керівниця може бути ефективною. По-друге, міська інфраструктура – це дуже велике навантаження. Часу для родини, батьків, домашнього господарства залишається дуже мало. У родинах чоловіків-керівників, як правило, домашній затишок забезпечують дружини. І по-третє, психологічний тиск та емоційне вигорання…

А ще до жінки-державного службовця є додаткові вимоги. Не вірте, що чоловіки цінують тільки розум та пробивну енергетику. Крім професійної спроможності, завжди оцінюють зовнішній вигляд. Завжди. 

І наостанок про Київ. 

Я дивлюся на Київ як на живий організм. Більшість свого свідомого життя я прожила саме тут. Я люблю Київ, його схили, Дніпро, затишні дворики монастирів. Пам’ятаю перше враження від міста. Вересень 1996 року, ми з одногрупниками йдемо ввечері на Хрещатик. А він світиться! Я ніби потрапила до казки, бо в Ніжині уявити собі подібну ілюмінацію було просто неможливо. В мене є син, якому світ відкриває великі можливості, але мені важливо, щоб він мав такі ж теплі почуття до рідного міста. 

Міста, де все починається…