Мар'яна Возниця

Директорка Західного міжрегіонального департаменту НСЗУ (Національної служби здоров'я України)

Мар'яна Возниця, директорка Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «ОХМАТДИТ», в рамках проекту «Я зможу!» розповіла про своє дитинство, роботу, про вміння казати «ні» та рівність між жінками та чоловіками. 

 

Про дитинство. Росла одною донькою в батьків. Але була найстаршою серед семи двоюрідних братів і сестер. Все життя чула: «Мар‘янко, ти найстарша. Вони всі під тобою. Вони — слабші, легші.  Є шоколад, маєш ділити на сім, а то й собі не залишити. Будь мудрішою, ти найстарша — найрозумніша». ( «Мар‘янко, ти найстарша. Вони менші, маєш уступити, бути мудріша, треба ділитися з меншими. І от це “будь мудріша”)

Це було традиційно в усіх родинах.

Батьки були вимогливі. Я була одною донькою в сім’ї. . У школі четвірка була неприпустимою оцінкою. Я була відповідальна, але це була данина комусь — ось вивчила, подивись, отримала гарну оцінку. І відповідно… часами були й протести.

Це все формувалось не на тому, що я хотіла. Розуміння, що мені потрібно, прийшло значно пізніше. Відповідальність, що не була мені нав’язана, з'явилася також згодом.

 

Про роботу. Мої батьки були медиками, як і бабуся.  І в чоловіка також до третього коліна присутня медицина. Нам не дали, напевно, вибору, ким бути. Було зрозуміло, що станемо лікарями. Чоловік пропрацював в медицині п'ять років, тепер створює сувенірну продукцію. Люблю свою роботу. Не боюся, коли вона перестає подобатись. Щодня свої труднощі, кожного дня робота може бути складнішою чи легшою.

У лікарні тривалий час не було головного лікаря. Ми всі ходили на роботу, я працювала на чотирьох. Багато процесів у Охматдиті не бачила. У певний момент подивилась на все з іншого боку, зрозуміла: або я не працюватиму, або маю щось змінити. Згодом відкрилась вакансія на директора лікарні. Почалось найважче — я уявляла все по-іншому. Думала, прийду на роботу, працюватиму, я ж доросла, все вмію. Але лікарня дуже велика, багато різних процесів. Наприклад, не було до кінця  розуміння, що кожна людина — різна.  У лікарні працює 840 людей. Важливо, як побудована команда, не можеш бути однаковою, важливо бути строгою, а часами - дуже навпаки. Долати створені роками стереотипи. Нас не вчили такому в університеті.

Перші півроку були мегаскладними, потім все почало структуруватися.

 

Про навчання. Коли стала директором, зрозуміла, що мої компетенції треба розвивати, ходити на тренінги, семінари, зустрічатися з фондами. Кожен день потрібно вчитися: або онлайн, або спілкуватись з кимось за кавою, або читати книгу. Багато часу проводити саме за межами лікарні. Навіть, стоворила хеш тег : #тільки_щоб_на_роботу_не_ходити. От саме так часто трактується людьми зі сторони навчання. 

 

Про мотивацію. Як директора дитячої лікарні мене мотивує реально якісна послуга для пацієнта. Для когось це формальна річ та доволі нова назва, але насправді тут багато процесів. Кожного дня працюємо над цим: комунікації, побудова процесів, зустрічі. На роботі визначаю собі чіткіші цілі, намагаюсь робити все вчасно та залишати час для сім’ї. Робота і сім’я — паралельні процеси.

Двері до мого кабінету завжди відкриті, важливо, щоб люди говорили і не боялись заходити.

На роботі надихають щасливі обличчя лікарів. Коли хірург виходить з операційної й у нього вузькі очі, бо він посміхається. Він думає про медицину, а я, як адміністратор, все забезпечую — лампочки, інструменти, все необхідне. Поки це ще багато в чому мрія. Але іде реформа і я в неї вірю.

 

Про успіх. Успіх для мене — бути в комфорті з собою. Коли ти лягаєш спати чи маєш хвилинку спокою і тобі в той момент добре. Коли страшенно важко, сил обмаль, а ти відчуваєш: «так, це воно».

 

Про гармонію. Коли порушується відчуття внутрішньої гармонії, потрібно з собою поговорити, знайти відповіді на різні питання і робити те, чого дійсно бажаєш. Вірю: добре і успішно можна працювати  лише тоді, коли почуваєшся на своєму місці.

Важливо ставити собі питання: для чого я це роблю? Визначати від самого початку, що маєш робити. Тоді й говорити чесно з собою легко. Якщо робиш щось спонтанно, без визначених планів, питань забагато, не виходить оцінити, наскільки правильно рухаєшся і чи отримаєш врешті решт бажане.

 

Про підтримку. Інколи, потрібно сказати: давай, роби, іди. Деякі речі не робила в житті, не знала, що можна дивитися ширше, розсунути межі. Важливо, щоб поруч були люди, які чекатимуть разом з вами. І вони на щастя є!

 

Про вміння казати «ні». Важливо говорити «ні». Не завжди вміла це робити. Одного разу мене подруга попросила перекласти англійською кандидатську свого знайомого. Я ж розумна, як я відмовлю. Навчалася в Америці, вільно володію мовою. Погодились, але через два дні була знесилена цим текстом. Хвилювалась, що скажуть про мене. Я ж тільки-но повернулась із США, а не можу перекласти текст. Як так? Прийшов товариш, порадив: віддай цю папку. Віддала, нічого не трапилось.

Тепер коли відчуваю, що щось йде всупереч з моїми цінностями, кажу: вибачте, я не зацікавлена в цьому. Зникає багато зайвих комунікацій, що забирають енергію.

Має бути розуміння того, що треба говорити і кому. Чітко розуміти, що є «ні». У нас воно важко сприймається. Завжди хочуть чути «так», навіть якщо потім «ні».

 

Про чоловічу роботу жінок. Коли йшла на конкурс на посаду директора лікарні, було шестеро претендентів — чотири чоловіка, дві жінки. Чоловіків запитували: де візьмуть гроші, як розвиватимуть лікарню, про фінансування закладів охорони здоров’я. Мене запитали: що думає ваш чоловік, знаєте, що робочий день з 8 до 22, чи є діти, чи не хвилююся, що чоловік знайде коханку. Мала програму, якою пишалася — але щодо неї не було питань, усі стосувались лише мене як жінки.

 

Про рівність жінок та чоловіків. Ще зі школи дружила з хлопцями та дівчатами. Був завжди паритет. Не було чогось більше або менше. Ніколи не було такого, що я на щось не йшла, бо це чоловіча робота.

Жінкам потрібно самим відпустити це і прийняти — усі рівні. Жінки самі в це не вірять. У мене є подруга, на роботі мегауспішна і крута. Надихає багато людей. Повертається з чоловіком додому, після роботи, за замовчуванням вона готує вечерю. Не за власним бажанням. Автоматично. Він дивиться в цей час телевізор. Жінки часто самі не відпускають певні моменти. Наприклад, є історії, коли говорять: «Мій чоловік цього мені не дозволить». Комунікація нікуди далі не йде, але жінка сама ставить цей блок. Пояснення знайшлося для людей. А чоловік навіть не знає, що вона щось хотіла.

У мене є доктор, дуже красива. Її зовнішність завжди бездоганна, дуже професійна. Коли говорю їй, що вона гарна, відповідає: «Дякую». Коли відмічаю її професіоналізм та те, що вона навчається на МВА, каже: «Ой, ні. Я ще нічого не зробила. Ще треба час».

Потрібно сприймати свої успіхи. Це звільняє енергію. Жінки бояться стверджувати: «Я – успішна». Ми часто наперед за щось вибачаємось.

 

Про страхи та вік. Десять років назад я б сказала собі: треба дивитись ширше, не думати, що те, чим я займаюсь зараз, назавжди. Не думати, що те, що зараз — це є фінал. Розглядати пропозиції, усі. Допускати, що це не остання робота, квартира тощо. Немає віку, в якому треба зупинятись. Потрібно відсунути умовності. Світ — широкий. Єдине, що має бути постійним, — родина.

 

Про помилки. Нам заборонено помилятись, ще зі школи. Була відмінницею, але геометрію завжди списувала у однокласника. Для оцінки, не для розуму. На помилках можна вчитись, аналізувати, покращити себе. Коли щось не виходить, не боюся це визнавати. Не варто на цьому зациклюватись. Раніше виникало бажання сховатись. Зараз — збираю команду і думаємо разом, як і що покращити.

 

Про ресурс. Наповнююсь енергією, коли мандрую. Дорога завжди лікує. Важливо дивитись на все збоку. Важливо виїжджати зі свого міста. Я під час подорожі можу заспокоїтись, якщо накрутила собі зайвого, або поставити собі новий виклик. Можна на будь-яку ситуацію дивитись по-різному. Важливо бачити позитив.

 
Текст: Ольга Заруба