Маю право сказати "Ні"

Коли я почула про ідею #маюправосказатині від Ольги Руднєвої [Директор Фонду Олени Пінчук "АНТИСНІД"] і Олесі Жулинської [Директор зі зв'язків з громадскістю Компанії Кока-Кола Україна], я зразу знала, що хочу бути частиною проекту і створити цей принт. Адже історія про те, що українка історично мала право дати сватам гарбуза, і тим самим відмовити – не лише про традиції, а про право, вибір і свободу. Тепер я часто кажу НІ (може навіть скластися враження, що занадто часто), але я не так давно почала.

Росла я в дуже вільній обстановці гір, річки, ігор і купи друзів, але переїзд в місто і знайомство з новим шкільним життям – стало для мене великим шоком. Майже на другий день школи я зрозуміла, що тут нікого не цікавить ні мої думки, ні мої бажання, ні мій вибір. Школа і нове життя – стало першим, чому не можна було сказати НІ. І тоді я зхитрила: я стала супер-пупер відмінницею. Не просто відмінницею, а ідеалом! По всім предметам п’ять плюс, після уроків теніс, балет, музична школа, уроки малювання, в старших класах олімпіади, якісь екскурсії в музеї Шевченка, виступи на шкільному самоврядування і тд. Це потребувало мобілізації і займало час, але давало можливісті висловлювати свої думки, відпрошуватися з уроків, читати ті книжки, які я люблю, сперечатися з викладачами, і ходити туди, куди мені хочеться. Велике право совкової школи для відмінників і двоєшників мати хоч трохи свободи)

“Хороша дівчинка” - це соціальна роль, яку багато хто вибирає просто з відсутності вибору. Хороші дівчата слухняні, і рідко відмовляють, але дуже часто брешуть)) В першу чергу собі. Я брехала всім навколо, тому в мене був шанс на спасіння, і я скористалася ним зразу після 9-ого класу і чухнула з тієї школи в художнє училище. Коли я писала заяву зібралися всі викладачі, а директриса знайшла для себе нормальне формулювання і заявила “невже у батьків нема грошей, щоб поступити дитину на юридичний?”))

Після училища я сказала НІ життю вдома і поїхала в гуртожиток, потім сказала НІ Львівській академії мистецтв і поїхала в Київську, тут я часто казала НІ роботам, партнерам, обставинам. Але до 2014 року ніяк не могла сказати ТАК своєму власному характеру, своїй власній свободі, і тому життю, якого я насправді хотіла. Саме Майдан, який почався з великого НІ дав мені силу прийняти себе такою, як я є: емоційною, з частою зміною настрою, інколи агресивною, але найголовніше вільною і сильною! Спочатку мене неймовірно ковбасило: я звільнилася з роботи, розійшлася з хлопцем, порвала багато зв’язків, я відпускала з шумом свої емоції і свої відмови направо і наліво, і при цьому страшенно цього боялася) А потім вияснилося, що якщо проживати життя, керуючись своїми бажаннями і вибором, то все швидко приходить в норму: емоції, які проживаються стають приємними, а думки, які проговорюються не розвалюють стосунки, сила допомагає, а не відштовхує, (а якщо відштовхує, то нафіг треба), друзі стають ближчими, а робота важливою і цікавою справою. Тому тепер для мене право сказати НІ – це більше не самоціль, це просто ресурс, щоб казати своє ТАК!