Менторська зустріч з Марією Іоновою

23 травня 2019

Марія Іонова, заступниця голови Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції

Про «Я зможу!». Я не завжди могла. Те, що я змогла, це не тільки я. У першу чергу це батьки і виховання, бабуся та дідусь. 70% того, що я досягла, — завдяки моїм батькам. 

Про батьків. Тато з Донецької області, мама — з Черкаської. Мама — онука репресованого в 37 році. У тата батько працював на хімічному заводі, який виробляв вибухівки. Після Другої світової війни займався розмінуванням. Мій тато не розповідав про складну роботу дідуся. Мамина мама не могла навчатися в університеті, бо була донькою ворога народу. Моя мама навчалася на історичному. 

Родина завжди була проукраїнська, батьки постійно збирались з друзями, а ми з подругою сиділи під столом і все слухали. 

Між батьками ніколи не виникало питання, хто готує сніданок, обід, або вечерю. Мама багато подорожувала, бо викладала історію. 33 роки пропрацювала в Палаці дітей та юнацтва, у відділі туризму. Також вела секцію історії в Малій академії наук України. 

З двох років була з нею в поїздках, в археологічних експедиціях. Мама багато читала, говорила, що я маю знати історію своєї країни, без цього важко буде створити власне майбутнє. Вона вважає, що діти — наше майбутнє. Ми маємо створювати його разом. 

Батьки виховували нас вільними та самостійними, вчили, що потрібно допомагати, якщо бачимо несправедливість. Якщо це стосується на лише нас, але й когось іншого. 

Двічі викликали маму до школи, потім вирішили цього не робити. Вона завжди мене захищала. Але і її викликали, тому що я когось захищала. 

Батьки завжди казали: ти вивчися і зможеш бути там, де хочеш. 

Про чоловіка та дітей. 2003 року зустріла Мирона, у 2005-му одружилися, ще через два роки з’явилась Софія. Не уявляла, що сидітиму вдома. Більше тижня мені не можна відпочивати, всім буде непереливки.

Другу дитину ми дуже чекали 10 років. У Бога свій календар, він знає, коли потрібні подарунки. 

Радію, що наші діти знають, що таке гендерна політика, що для жінки не обов'язково вийти заміж та інше. Доньку я контролюю сильніше, ніж контролювали мене. Вважаю, що зараз більш небезпечний час. 

Бачу життя спокійним, вільним, з чистим небом. Поруч друзі. Мені важливо, щоб хтось був поруч. Не можу рухатись далі, якщо немає друзів, які розуміють і підтримують. 

Без підтримки чоловіка не зробила б усього цього. Він знає, що не можна мене обмежувати. Запитує жартома: коли ти почнеш пекти кекси . Але приймає мене. Все органічно, не ділимо побутові обов’язки. Головне правильно все організувати, все вийде.

Про освіту та книги. Вважаю, що головне — це освіта. Мама завжди всюди купувала книги. Жили в квартирі 27 кв. м, найбільше місця займали книги. Зараз багато книг купую я, хоча маю небагато часу їх читати. Донька з подорожей привозить книги, у подарунок. Нас це тішить.

Батько подружки вмикав ВВС потайки і казав: «Так, мавпи, сідайте та слухайте. Це вам у житті знадобиться». Ми часто згадуємо, що це знадобилось. Ми щось розуміли, з першого класу вивчали англійську мову, батько подруги пояснював деталі. 

Про щастя. В 11-му класі вчила сусідського хлопчика англійській мові. Це були перші гроші. Пишалася цим, бо назбирала 15 доларів та під час шкільної поїздки до Польщі купила татові куртку. Вперше відчула, як класно робити приємно близьким. Важливі емоції. Можна мати все, але не відчувати щастя. 

Про політику. Батьки завжди говорили про політику, обговорювали всі питання при нас. Великою родиною сиділи за одним столом. Бабуся казала: краще хай діти сидять за столом та чують нормальні речі, та і дорослі не будуть говорити дурниць. Повага до особистості була з дитинства. 

Про війну. Донька знає, що таке війна. Знає про родини, де поранені хлопці. Знає про щасливі історії. У людей, що були на війні чи зараз там, неймовірна сила духу, мене вони наповнюють. Коли здається, що щось не можу, згадую їхні очі та роблю все далі. Мені прикро, що громадяни забувають про те, що відбувається в країні. ЗМІ не багато про це говорять, але розказують про продукти в холодильнику. Мені прикро від цього.

Про гендерну рівність. Від рекламного агентства, де працювала, мене відправили до Москви презентувати рекламний проект бордам компанії. Там були лише чоловіки. Думали, що ця пігаліца розкаже. Все розповіла, англійською мовою. Мене прийняли, було видно з виразу  обличчя, що все вдалося. Тоді я вперше зрозуміла: я зможу. Дуже вдячна своїй керівниці, що вона не побоялася перекласти на мене відповідальність та довірила мені цю презентацію. Вперше зрозуміла, що неважливо — ти чоловік чи жінка, головне - бути фаховою.. За 5–10 хвилин можна змінити відношення. 

Про свій шлях в політику. Одного дня зустріла знайомого, розповів, що шукають людину до Віктора Андрійовича [Ющенка, - ред] у команду на посаду міжнародного секретаря. Спочатку подумала, де я, де міжнародна політика. Але пішла. 

Вагалась, поки не поїхала до Донецька та не побачила, що потім показують у нас по телевізору. Дві величезних різниці. Вирішила, не здамся. Потім була Помаранчева революція.

Про українських жінок. У нас багато жінок, яким просто вчасно потрібно сказати добрі слова, підтримати. Ми дуже велика сила. Часто за приклад мама ставила жінок, які багато зробили. Наприклад, княгиня Ольга, Леся Українка. 

Про жінок у парламенті. Коли доньці було менше року, Віталій Кличко запропонував роботу. Пізніше від подруги дізналась, що в Київраду. Спочатку я відмовилась, бо дитина зовсім маленька. Переживала, що не на 100% зможу виконати роботу. Але Віталій вніс мене в списки. Чесно кажучи, віддіти належне Кличку, він завжди нас підтримував. Донька була завжди зі мною. Це важливо, щоб дитина бачила, що мама не тільки мама. Але й організовує своє життя. 

У фракції 30% було жінок. Жінки — завжди вимагають, блокують жінки. Ми вставали на засіданні, й чоловіки думали: оооо, знову, і нам треба встати. Часто ми змінювали ситуацію.

Сила духу жінок дуже велика. Це треба пам’ятати. Більшість жінок на посадах, власниць бізнесу, діячок — круто. Жінки більше націлені на результат. Називають речі своїми іменами. 

Перший рік у парламенті ми відчували прискіпливе ставлення. Коли спершу обдивляються тебе від голови до ніг, жартують. Потім почали ставити на місце, жартувати, говорили принципово. Тепер до нас ставляться з повагою. 

Про насилля. Ми заважали голосувати за диктаторські закони в січні 2014 року. Один з регіоналів мене вдарив. Нікуди не йшла, мене захищали. 

Ввечері відчула запаморочення. Колеги викликали швидку, лікарі вирішили госпіталізувати. Три дні провела в лікарні, мене потрібно було залишати ще через тяжку травму, але це потребувало кримінального провадження. Перевели до іншої лікарні. Вже через пару днів виходила на Майдан. 

Це була перша людина, яка мене вдарила. Зранку приїхали мама з татом. Я вперше заплакала, коли побачила тата. У нього трусилися руки, не розумів, як мене могли вдарити, за що. У родині важко було пережити морально це все.

Про європарламент. Коли сину було, два місяці поїхали до Страсбурга, на засідання Європарламенту. Чоловік знав, що я у відрядженні, але думав, що недалеко. Син поводив себе тихо весь час, щось знав. Усе було спокійно. Переодягала його прямо у залі, на сходах. 

Родина завжди не знала, куди я іду. Думали, що я в Запоріжжі, я ж була на Донбасі. 

Про богатство. Я багата людина, бо багата родиною, подругами, друзями, щирими людьми. Маю невидиму підтримку, знаю завдяки їй, що я зможу. Хоча частіше говорю: «Ми зможемо». Люблю, коли все якісно, професійно, зі взаємоповагою. 

 
Текст: Ольга Заруба