Менторська зустріч з Уляною Пчолкіною

16 травня 2019

Уляна Пчолкіна, телеведуча, громадська діячка,  є організаторкою таборів активної реабілітації для людей з травмами спинного мозку, нещодавно організувала «Школу активної реабілітації для жінок з інвалідністю «Я зможу!». 

Уляна 14 років тому отримала травму спинного мозку на рівні грудного відділу і з того часу пересувається на інвалідному візку. У 2014 стала першою чемпіонкою світу з пара-карате серед дівчат на колясках. 

Сьогодні вона щаслива дружина та жінка, яка допомагає іншим жінкам з травмами спинного мозку повірити у себе, навчитися жити повноцінно та мріяти. У проекті «Я зможу!» Уляна розповіла про те, завдяки чому вона стала щасливою, що мотивує її жити та навіщо їй все, що вона робить.

Про дитинство. Народилася я звичайною дівчинкою, у звичайній родині. Киянка, зростала у Ворзелі.

Маю досвід з інвалідністю з юних років. У брата проявилась генетична хвороба, його немає 12 років. Він був молодший від мене на п`ять років.

Про роботу. За юних літ багато допомагала мамі, коли мені було 15 років, пішла до вечірньої школи, працювала на ринку.

З часом потрапила працювати до відділу забезпечення театру імені Франка. Коли вперше прийшла до театру, мені сказали: або залишишся назавжди, або швидко підеш. Театр або приймає, або ні. Почала мріяти, що стану актрисою, планувала працювати в театрі. Готуватися до вступних на акторський факультет.

Про аварію. та спроби самогубства. 10 травня, 14 років тому, сталася аварія, після якої пересуваюсь у кріслі. Тоді я не була така оптимістична, як сьогодні. Перше, що сказали лікарі, — не буду ходити на підборах. Я обурилась. Але зрозуміла, що взагалі ходити не буду, одразу. Хоча лікарі говорили, що зможу знову стати такою, як була.

Намагалася вчинити самогубство, переживала, що мамі буде важко. Двоє дітей з інвалідністю — це вже занадто. Не вірила в те, що я можу. Перший рік навіть не думала про життя. Забороняла собі. Тоді ще не знала, що все буде нормально. Життя здавалось безнадійним.

Про те, як врятувала себе. Почала шукати лікарні, санаторії, шаманів с бубнами, де б мені допомогли. Хотілось повернути все, як було. У всьому світі комерційно вигідно продавати надію. Наприклад, що я ходитиму.

Потрапила до табору активної реабілітації. Побачила таких самих дівчат та хлопців, які приїхали поділитися своїми знаннями про все: інтимні питання, догляд за собою. Вони жили повним життям. Побачила, як вони закохуються не лише в людей з інвалідністю, як народжують дітей, як живуть повним життям.

Потрапила в команду Групи активної реабілітації. Спочатку була інструкторкою з загально-фізичної підготовки, потім організаторкою таборів та нині є і членкинею правління нашої ГО. Саме в таборах, набралася досвіду і професійних знань, змінила професію з економіста на фізичного терапевта. У табору є ціль — активне, незалежне життя, без сторонньої допомоги. Принцип – рівний рівному. У інструкторів схожі травми з учасниками. Прагнемо нормалізувати людину, незважаючи на її фізичний стан. У нас є волонтери, навчаємо їх допомагати не заважаючи.

Про телебачення і конкурс краси. Мене помітили продюсери одного з телеканалів, запросили на проби. Я сподобалась. Згодом посадили в прямий ефір. Було страшно, не знала, як пережити стрес. Але все вдалося. Вдячна за підтримку тим, хто був поруч.

Чоловік змотивував мене взяти участь у конкурсі краси на звання міс світу. Так я поїхала до Польщі. Але не за короною, а розповісти світу про війну на Донбасі, анексію Криму, як живуть люди з інвалідністю в Україні. Свою місію там я виконала, знайшла подруг і партнерок. Було представлено 19 країн. Нині плануємо міжнародні проекти з деякими дівчатами.

Про школу для дівчат. Відбулася перша школа для дівчат з інвалідністю. Ставили за ціль — вчити впевненості, дати розуміння, що можна і треба бути Жінкою, можна бути успішною за будь-яких умов.

Не треба кожному бути публічним. Якщо хтось веде онлайн-бізнес вдома і щасливий, то ок. Чому це не успіх?

Коли задумала школу, знала, що хочу дати людям, не знала, яким саме воно буде. А згодом програма і наповнення вималювалася. Фонд Олени Пінчук дав свободу в діях, ми лише звітуємо партнеру. Дуже вдячна, що отримала таку підтримку від Фонду.

15 дівчат-учасниць, 8 інструкторів, 8 волонтерок. Кожного дня тренування з техніки їзди, як керувати колісним кріслом, долати перешкоди. Вчимо, як облаштувати доступність в своєму домі, місті, знати свої права, навчаємо танцювати, займатися фітнесом. Максимально даємо людині знання, що допоможуть тримати себе у формі вдома. Ми не займаємося реабілітацією, ми навчаємо самостійно справлятися з тими умовами, що є сьогодні.

Говоримо в школі про працевлаштування, інтимні питання, як впливає травма на організм, які є зміни, як підібрати коляску, здорове харчування та багато іншого.

У межах школи робили проект з Варварою Барто і Ольгою Войчик. Перевтілити дівчат допомогли мережа салонів D2, Kodi Professional.  зробили зіркові фотографії. Фотосесія мала величезний вплив на дівчат та їхнє життя.

Ще не вірю, що ця мрія втілилась, стільки класних людей з’явилося в моєму житті. Смакую ще.

Травма навчила мене вірити в себе і діяти. Дієш - тоді все виходить. Все буде ок. Інвалідність навчила мене попри всі негаразди йти до своєї мети.

 

Текст Ольга Заруба