Олеся Божко

Засновниця Англомовного Освітнього Простору Плейрум та Школи Атлантика

Про дитинство

Я зростала в творчому середовищі, мої батьки – перекладачі, письменники, журналісти. А мама моя ще й співачка, велика шанувальниця оперного мистецтва. Відповідно, середовище формувало мої романтичні мрії. В моїй кімнаті стіл стояв перед вікном, з якого відкривався світ – начебто такий знайомий, але незбагненний водночас. Я брала ручку і пробувала писати… роман. Іноді пензликом малювала розлоге дерево, яке бачила з вікна. Коли прочитала «Діти капітана Гранта» Жюля Верна, завела подорожнього щоденника і заповзялася стати мандрівницею, подорожувати незнаними доти світами. Я зачитувалася книжками, переважно перекладними, з яких переді мною поставали чужі країни, їхні столиці, плетиво вузьких і широких  вулиць, неймовірної краси площі. На той час я знала про Париж, мабуть, набагато більше, аніж сучасні діти, які  сьогодні потрапляють з легкістю до будь-якої частини світу. Мені  здавалося, що мешканці Парижу, Нью-Йорку, Лондона – мають бути людьми немовби неземними, і, звісно, найщасливішими людьми у світі. У своїх дитячих простодушних мріях я пов'язувала своє майбутнє з захоплюючими подорожами.

 

Про кар’єру дипломата

Я любила вивчати мови, вони мені давалися легко. Того року, коли я поступала до Київського національного університету імені Тараса Шевченка вирішили з родиною, що подам вступні документи на сходознавче відділення філологічного факультету. Тато в мене сходознавець, а тут якраз перську мову почали викладати. Я схилялася до романо-германського факультету, а тато каже: «Послухай, такий шанс випадає! У мене є рідкісний словник Рубінчіка, який я свого часу придбав, начебто передчував, що так станеться. Уяви, цей грубезний перський словник матимеш лише ти, єдина студентка на весь курс. А ще ти зможеш читати Омара Хайяма в оригіналі». Це стало переломним моментом, і я пішла  вивчати геть незнайому мені перську мову, вчитися перській каліграфії. Водночас паралельно поглиблювала англійську, якою володіла на той час досить гарно.

На останньому курсі мене направили з університету на стажування в Іран… Наше Міністерство закордонних справ якраз розбудовувалося, відкривалися нові напрямки, знавців іноземних мов бракувало, і я отримала роботу, оскільки була дипломованим фахівцем зі знанням перської та англійської. Тож моя дитяча мрія про захоплюючі подорожі певним чином почала здійснюватися. Період мого життя між двадцятьма  і тридцятьма роками був на диво яскравим, можна сказати навіть - найяскравішим у моєму  професійному житті. 

А що таке МЗС, кар’єрний дипломат? Якщо без книжної романтики та поширених уявлень. Це робота, робота і ще раз робота. Часто марудна, нервова, термінова – сьогодні на вчора. Там усе просто – або ти робиш кар’єру, й віддаєшся цьому сповна, на всі сто, щоб тебе помітили, оцінили, або залишаєшся в тіні. Тому доводилося «працювати» часто без вихідних, по 12-14 годин на добу. Словом, для здійснення дитячої  мрії таки довелося докласти рук і зусиль. Але в цьому був і свій позитив. Я стала дипломатом-професіоналом, навчилася багато - готувати документи, забезпечувати міжнародні переговори до міністра та президента включно, вести прес-конференції, писати статті із актуальних міжнародних проблем… Найбільше надбання - високі вимоги до якості всього, що робиш.  Отримуєш завдання, і його треба виконати якнайкраще, у короткі терміни і без можливості запитати: “А як це робити? Я ж цим ніколи не займалася…” Мобілізовувався досвід і знання миттєво. У короткі терміни вирішувала проблеми різного діапазону і ввжалала, що так і треба. 

Так, мені випало чимало подорожувати, відвідувати світові столиці. Я справді багато побачила за ті роки, багато чого зрозуміла, навчалася у Віденській дипломатичній академії, поглиблювала свої знання в інституті державного управління в Парижі та Швейцарському  центрі стратегічних досліджень, стажувалася в Японії та в штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку. Працювала у Вашингтоні. Познайомилася з багатьма іноземними колегами, які тепер обіймають високі державні посади у своїх країнах. Зрозуміла, що таке державний механізм, де твої уявлення про добро і справедливість, національний інтерес часто наражаються на приватний інтерес пов’язаних із владою можновладців…  І це найбільше вибивало мене - іти на компроміси із своїми переконаннями я не збиралася.

 

Про материнство

До своєї дорослої мрії – створити Дитячий Освітній Простір, а потім Школу – насправді був досить довгий шлях. 

Ким я хотіла стати і потім ним ставала, як я до цього йшла - в мене  виходило  добре, але все ж було відчуття, ніби я не на своєму місці. Бо бачиш, що завжди є люди, які можуть бути такими як ти, можуть тебе замінити. Тобто, ти лише маленький гвинтик, хай і важливий, але гвинтик. А от якби  було щось  лише твоє, де твій внесок  був би помітний, який би поставав зримо і ти бачила його результати…

Я не знаходила цього у своїй мрії, а життя минало, хоч, начебто, з цікавою роботою, з багатообіцяючою кар’єрою. Та все ж … я мріяла мати дитину, і не одну. Була навіть упевнена, мала таке відчуття, що матиму багато діток. І ближче до своїх тридцяти я відчула, що це має ось статися, хотілося, просто, піти в декрет, народити дитину. Тобто, настав такий період, коли я мала сказати собі «стоп!». Мала замислитися взагалі, роззирнутися навсебіч, щоб побачити де я знаходжусь, усвідомити на якому, так би мовити, етапі свого усвідомленого життя я перебуваю. Багато моїх подруг, які йшли в декрет, скаржилися на те, що деградують, що вони прагнуть вирватися з того стану. А я бачила свій декрет як можливість почитати, дозволити собі робити те, що я не встигала, перебуваючи в полоні свого шаленого графіку. Я тоді не знала, що маючи дитину, твій час буде вщерть заповнений, аж по самісінькі вінця...  (посміхається) 

 

Про американський підхід у вихованні

Так сталося, що наші з моїм чоловіком Тарасом дітки народилися в Сполучених Штатах. І досвід перших років виховання саме там, в американських умовах, подарував мені розуміння, що материнство це класно. 

Вчителі, які спілкуються з дітьми, люди, які працюють в бібліотеках, які обслуговують тебе в магазинах, вміють комунікувати з дітьми, без звичних для нас сюсюкань, без нарікань: «твоє місце тут, а туди не йди, там не стій, те не роби!..». З дитиною розмовляють як з рівнею, запитують думку, завжди дають вибір, розвивають її емоційний інтелект, створюють їй не рамки, а простір існування в суспільстві. В американських дітей відсутній страх висловити свою думку, вони не соромляться. Діти вільні у суспільстві. Особливо це виражено в одязі - діти часом обирають, що їм вдягати, а не батьки як у нас. Не соромляться відрізнятися від інших. Також на заняттях з арту - там природньо малювати і творити за межами стандартів, нормально бути вимазаним, коли малюєш чи готуєш із тіста. Ніде не почуєш нарікань від вчителя чи батьків: “ Як ти міг вимазати свою нову кофтину?” Діти роблять висновки, навіть, на перший погляд, невластиві для чотирирічної дитини. В садочку, до прикладу, з нею розмовляють про те, як закласти фундамент будинку, про його архітектурні форми і заразом читають дітлахам казочку «Про трьох поросят» та виходять на сусідню вулицю споглядати споруди. 

Я почала замислюватися над цією своєрідною магією американського виховання. З такого, начебто, і простого контакту з дитиною, ти бачиш процес формування особистості. 

Мені  подобалося на американських майданчиках, зокрема те, що батьки, мами і особливо татусі, граються з дітьми, а не відсиджуються поблизу на лавочці з криками: «Злізай скоріше з гойдалки, бо ти  ще шию собі зламаєш!» Вони бігають з дітками, дозволяють їм ступінь ризику,  разом з ними перекидаються через голову, з'їжджають з гірки. Власне багатьом американцям властиво - залишатися дітьми навіть коли виростають.  

 

Про відкриття садочку 

Слово «бізнес» для мене звучало незвично. Найперше, я хотіла спробувати себе в абсолютно самостійній ролі, ролі приносити користь. Дуже важливо було зрозуміти, що для мене найголовніше. Адже щасливі люди ті, які знають, чим вони хочуть займатися, чому вони прийшли на цю землю, в чому полягає їхня місія. Я це збагнула в 37 років. Я зрозуміла, що цей момент настав, і ніхто не міг мене переконати у зворотньому. 

Мені випав шанс матеріалізувати свою мрію. Я вже чітко уявляла, як має виглядати суспільство діток, які освоюватимуть свій простір. Я бачила, як цей простір має виглядати. Але реального бізнес-плану у мене не було. І не було з ким порадитись. 

Ще коли моя старша донечка Марта ходила у школу в Вашингтоні, я звернулася до директорки Дани Норенберг і попросила взяти мене на рік до них волонтером. Мені дозволили з радістю. Я працювала на заняттях у вчительки дошкільної групи з конспектом і записувала всі її слова, свої спостереження, те, як вона спілкується з дітьми, які пісні вона співає, як вони йдуть у туалет, як миють руки і як вона їх намагається організувати, через які віршики, через які фрази. Вражало, що робила голос тихішим, щоб привернути увагу п”ятнадцяти активних дітлахів, і ій це вдавалося. Той 2011 рік став  мойм другим університетом.

По поверненню в Київ через півроку виняйняла в оренду приміщення і почала проводити співбесіди з вчителями. Паралельно замовляла меблі, американські та британські книги,  в Батлерзі вибрала бузкові відеречка  та гарненькі годівнички інтер”єрні…Був початок квітня. Все робила сама. Навчилася робити рекламу, наповнення сайту, дизайн флаєрів, сама текст придумала, навіть бігала та роздавала їх вулицями та майданчиками.  

На відкриття прийшло багато друзів і незнайомих. Це була субота, а найцікавіше мене чекало в понеділок. На перше заняття прийшло чотири дитини, дві із них - мої (посміхається), а дві дитини на пробне заняття, яке буле безкоштовне (посміхається), а потім травневі свята… Весна - не найкращий час для відкриття садочків.

Ми зуміли протримтися літо, знайшли все ж таки гарних вчителів, все трималося на прекрасному досвіді, на тому, що ми працюємо для сімейного формату, у нас англомовне занурення, результат був відчутний дуже швидко. 

Через рік у нас уже було 25-30 дітей. Нашої площі 60 квадратних метрів більше не вистачало, і ми почали шукати нове приміщення. 

 

Про інвесторів 

До початку заснування своєї справи, було декілька бажаючих серед моїх знайомих допомогти з коштами. Вони слухали мене 5-7 хвилин, але тема освіти виявилася не дуже цікавою. Всіх цікавить лише повернення інвестицій. Та оскільки в мене не було бізнес-плану (посміхається), то гарантувати і сказати точно, коли їх кошти повернуть я не могла. Мені пропонували умови 50 на 50, 40 на 60, 80 на 20. Я була згодна на все, аби ми винайняли хоч якусь квартиру і я почала свою діяльність. 

Моя мама тихо спостерігала за моїми переговорами, зустрічами і одного разу сказала: «Це твоя мрія! Якщо ти спробуєш втілити свою справу і в тебе раптом не вийде, принаймні знатимеш, що спробувала і не шкодуватимеш. Я тобі допоможу, стану твоїм інвестором, а ти відмовся від цих 50 на 50, 40 на 60». І вона дала мені необхідні кошти. 

Це було 15-18 тисяч доларів, за які можна було взяти в оренду приміщення, сплативши перший і останній місяць, а також розраховуватися з вчителями, придбати меблі, іграшки та книги.

Мамин кредит був безвідсотковий і це дало мені таку впевненість, полегшення. Я змогла сама розпоряджатися своїми рішеннями, відповідати за свої помилки. Це мене дуже-дуже підтримало, оця віра мами, підтримка, її слова, що, принаймні, ти хоч не шкодуватимеш.

 

Про сьогодення 

Наразі у нас у Києві є чотири установи, а за містом одна велика, в якій і Освітній простір Playroom, і Школа Атлантика. 

Під час карантину моєю метою було зберегти посади наших унікальних,  професіних учителів. Мати гарного вчителя – це величезна рідкість на сьогоднішній день.

Я зрозуміла, що в управлінні не потрібно так багато людей. Я відмовилась від двох своїх заступниць, від бухгалтера, тобто я все це почала робити сама на час карантину, а згодом долучила адміністратора на допомогу, перейшла на аутсорсинг з напрямів бухгалтерії, кадрів та юридичного обслуговування.

У власній справі аби бути успішною, слід завжди іти вперед та бути впевненим у тому, що ти робиш гарну справу. Колеги, які оточують, чекають від тебе орієнтиру та впевненості у завтрашньому дні, впевненості в тому, що цей проект цікавий та має свою місію. Для нас дуже важливо, щоб всі були відкриті, усміхнені, уважні. Всі хто у нас працює, мають спільні цінності, розуміють, що виховання дитини – напрочуд позитивний процес, нагорода за який - результат твоєї креативності та доброти - навчити дитину пізнавати світ через гру та цікавий досвід.

Важливо повірити у свою мрію. Я обожнюю фразу Елеонори Рузвельт, вона завжди у мене перед очима : «The future belongs to those who believe in the beauty of their dreams»,   «Майбутнє належить тим, хто вірить в красу своєї мрії». 

Якщо ви впевнені в красі вашої мрії, це допоможе здолати будь-які кризи, надасть вам сили, дасть вам можливості та потенціал творити навколо себе красу, а отже змінювати наш світ на краще!