Яніна Соколова

Телеведуча, продюсер

Дитинство моє були настільки активним і різнобічним, що я могла б стати будь-ким. Народилася я з талантами до співу, танців, музики та ораторського мистецтва. Все це мати розвивала в мені з малечку. 

Ми з мамою жили у Запоріжжі. Вчилася я у фізмат гімназії, оцінки ніколи не були надзавданням, але у 10 класі я почала замислюватися про професію. В одній зі шкільних віньєток однокласники написали мені наступне побажання: «Мріємо побачити тебе за 5 років на центральному каналі ведучою свого ток-шоу». Все майже так і сталося. За 7 років після закінчення школи я стала ведучою найбільшого ранкового шоу країни на телеканалі ІНТЕР.

Я була життєрадісною дитиною, яка легко сприймала невдачі та завжди йшла вперед. Це стан абсолютного щастя і кайфу від життя. Щоб не сталося. Але мене завжди тягнуло до незвичайних, ненормальних людей, а їх – до мене. Я ж була дворовою дівчинкою і любила спілкуватися з соціально небезпечними елементами, мала друзів з багатодітних сімей, де батьки інколи були  злочинцями. З ними було цікаво, бо вони вільні люди, які не вважалися нормальними за думкою суспільства. Не підганялися під якісь сталі рамки. Жага до спілкування з вільними людьми й досі породжує в мені бажання знаходити їх. Всі, хто мене близько оточує, здебільшого такі. 

Після школи вчилася на факультеті психології Запорізького національного університету, але з самого початку навчання знала, що я тут не на довго. Перший вступ на акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого я провалила. Але коли вступала вдруге, то знала, що серед 35 людей на місце буду однією з найкращих. Знала, що в мене достатньо сил, енергії, зовнішніх даних, прийнятна для драматичного жанру образність, своя унікальна харизма. Приймальна комісія відчула мою впевненість і мене взяли.

Мене цікавила саме бюджетна форма навчання у Києві. Фінансово мати ледве тягнула моє перебування в столиці, грошей було замало. Тому з першого курсу я почала працювати. Що я тільки не робила…

Збоку я – щасливчик. Але насправді кожен щабель мого розвитку – це титанічна праця. Мені нічого ніколи не діставалося легко. От нічого. До того ж, у мене все йде через внутрішній супротив – я ніколи не буваю задоволена собою. І мучуся ночами, коли відчуваю, що щось іде не так.

Я завжди мріяла працювати на телебаченні заради людей. Мені дуже хотілося, аби українці змогли побачити хто є хто, хто є справжній, а хто – ні. Таке поняття як «свобода бути собою», на жаль, відсутнє в нашому менталітеті. Я, на противагу, хочу, аби якомога більше людей знаходили себе. Любов до свободи тягнулася з дитинства й акумулювалася в професію, яка спочатку не давала мені змоги робити те, що я хочу. 

Кожна публічна особа – це інструмент. Слава та популярність тягнуть за собою велику відповідальність. Твоя справа має міняти людей. Робити їх кращими ніж «до» перегляду твого ефіру. У цьому я бачу свою місію. Навчити українців критично мислити, боротися, не бути байдужими до подій в країні і найголовніше: нести відповідальність за кожен свій вибір. Саме тому я роблю проекти, які здебільшого для аналізу, аніж для розваги.

Я згадую себе 10 років тому. І розумію, як все змінилося всередині. У 25 я працювала ведучою ранкових шоу на різних телеканалах. Рано прокидалася, приїжджала до студії, де ми іноді по 20 хвилин обговорювали щось на кшталт «Дивовижно! Собака переходить пішохідний перехід на зелений колір! Як їй це вдалося? Давайте поговоримо про це?». 

Тоді я тільки йшла до розуміння яким має бути ефір, аби у ньому був сенс. Зараз я вже точно це розумію. І відкидаю всі пропозиції роботи, які не несуть сенсу для суспільства.

Це дуже швидкий шлях до успіху – вибрати один образ і нести його крізь все професійне життя. Але утопічний. Уяви, ти все життя у футлярі. Я зараз відкрию таємницю, але образи телеведучих, які ви бачите по телебаченню, – спеціально та структурно розроблені так, аби викликати любов чи ненависть. Будь-які емоції до телеведучого працюють на захоплення уваги глядача. Я не є прихильником такої методи. Я така, яка є, і знаю, що це найкомфортніший стан і гарний запобіжник від шизофренії.

Мені ніколи навіть не пропонували зробити інтерв’ю чи програму «на замовлення» або «джинсу». Бо я б не погодилася. За цю принциповість та вірність собі мене й поважають. Я вмію говорити «Ні!», коли відчуваю незгоду, і «Так!» – у найсміливіші моменти свого життя. В мене генетична сміливість. Мені все одно, хто що про мене думає.

Проект «Вечір з Яніною Соколовою» на YouTube – це наша гордість. Ми мали благородну мету і небо дало нам на неї сили і успіх. Формат шоу на YouTube дозволяє нам нікому не підпорядковуватися, окрім самих себе. Ми вільно спілкуємося з глядачами. 100 000 підписників канал набрав за 2,5 місяці. Зараз в нас вже 170 тисяч підписників. Окрім приватних коштів ми фінансуємося донейтами. Також запустили власний магазин з продукцією, створеною за мотивами мемів з ефірів «Вечора».

Потрібно прагнути бути вільним. У всіх проявах. Полюбити себе, не цуратися, відчути свою унікальність та прийняти її. Напевно, тотальна залежність від думок інших і є проблемою багатьох жінок в нашій країні. Нащо комусь підкорюватись, якщо ти можеш підкорюватись самій собі, аби стати щасливою? Нащо це життя, якщо ми не отримуємо від нього задоволення? Жінка має бути щасливою. Вона може бути такою тільки коли відчує власну незалежність. До того, все – мімікрія.

В мене є своя телевізійна школа Screen School. Наші студенти – це люди з неймовірними життєвими історіями. Наприклад, зараз у школі є 5 дівчат з різних професій, які, сидячи у комфортних офісах з гарною зарплатнею, зрозуміли, що щось не те. Вони не так живуть. Дихають не тим повітрям і чекають 18.00, щоб втекти з офісу. Наші студенти бажають розвивати себе у публічному сегменті, навчитися бути вільними у кадрі, аби створювати власні YouTube-історії на ті теми, від яких вони кайфують. Це паралельний світ від сталого. Ми пропонуємо їм не кидати свою роботу, але розвивати паралельний напрямок, аби зрозуміти, чи зможе він їх годувати.

Я захоплююся Уляною Супрун. Ця жінка є уособленням принциповості, характеру, стійкості та грамотності. Ті, хто зараз критикує Уляну, за 20 років побачать результати. Те, що вона йде вперед незважаючи на судові позові та нападки корупціонерів – це справжній приклад сильної жінки. Вона моя ідеологічна сестра.

Енергії в мене дуже багато, я не знаю, звідки вона в мене береться. Можливо, зрозумію пізніше. Але Бог має на мене плани. Намагатимуся не схибити…

Цього року вийшла моя перша книга. Це наш спільний проект з видавництвом Фоліо. Цей проект відкрив для мене Шевченка. Зараз постійно читаю його і шокована. Все, про що він пише є супер актуальним і для нашого часу. Кожен вірш – це відображення подій сьогодення. Книжка створена за мотивами найкращих творів автора, частина яких невідома і ми вперше відкрили їх широкому загалу. Книжка унікальна наступним: читач сканує QR-код на сторінці з віршем за допомогою камери на телефоні і його перенаправляє на відео, де я читаю твір.

Вірш Шевченка «Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались» я читала на пероні київського вокзалу. В один бік на війну від’їжджав потяг «Київ-Констянтинівка», а в інший бік – потяг «Київ-Москва». Ми підходили до людей і запитували, що вони думають про цей вірш. А вони ділилися думками про війну на сході. Це було сильно та зворушливо.

Моя перша театральна робота – у знаковій виставі «Чайка Джонатан Лівінгстон» по твору Річарда Баха. Вона йшла у «Вільному театрі», де я працювала лише рік. Театр – велика розкіш. Зараз моє життя зайняте здебільшого телебаченням. Але я рада, що інколи граю в антрепризі, яка подарувала мені чимало у житті. Наприклад, найкращого друга.

Театральні вистави – це моє хобі. Вже п’ятий рік поспіль з Валерієм Харчишиним, Гаріком Корогородським, Олексієм Вертинським, які вже стали моїми друзями, граємо в антрепризі «Історія кохання для дорослих». Нещодавно були у Львові – всі три яруси театру заповнені людьми, в нас завжди аншлаги. Після кожної вистави, на поклонах, дивлюся в очі глядачів і відчуваю абсолютну любов і щастя. Не можу жити без цих гастролей, бо їх сенс – дарувати любов.

У своєму житті я найбільш вдячна мамі. З самого малечку вона дозволяла мені бути собою. Вона зарядила мене такою свободою, що й донині відкриває будь-які двері. Якось я зустрілася в Кабінеті Міністрів України зі своїм другом-міністром з приводу відбудови корпусів університету ім. Карпенко-Карого, які перебувають у занедбаному стані. У ході розмови я кажу: «Я думаю варто зустрітися з Президентом і зробити глобальний проект відбудови. Наберу його прес-секретаря, думаю на тижні зможемо переговорити з ним». На що міністр каже, що дивується моєму таланту відкривати будь-які двері. Завжди треба пробувати – відмовлять, то відмовлять, життя на цьому не скінчиться. Президент теж людина. Про це не варто забувати всім, хто робить з нього іконостас.

Хотіти «вийти заміж» – то є оманлива позиція. Треба хотіти бути щасливою разом з іншою людиною. Це я зрозуміла на початку моїх стосунків із майбутнім чоловіком. Коли ми з ним познайомились, я була ведучою на «1+1», в мене був гарний заробіток, машина і квартира у центрі. Я вже була успішна. Відповідно, наші стосунки будувалися не на фінансах, а на почуттях, повазі та довірі. Багато моїх подруг живуть інакше. Все дуже залежить від виховання змалку...

Це величезна помилка, коли жінка вважає, що шлюб із заможним чоловіком – то є її реалізація в житті. Це ж полон. В Україні все ще панує думка, що жінка має бути красунею та вдало вийти заміж. «Вдало» – це зробити себе самій і мати фінансову незалежність від чоловіка. І можливість бути щасливою просто тому, що кохаєш. 

Своїх синів, Миколу та Мирона, я вчу свободі, любити себе та ставитися до оточуючих так, як би вони хотіли, аби ставилися до них. І головне – відчайдушно працювати. Успіх у житті буває тільки за умов постійної праці і мети. Ми маємо освідомити, що поки ти живий – можливо все. Йди і перемагай!