Юлія Тичківська

Виконавча директорка Аспен Інститут Київ, Співзасновниця Відкритого Університету Майдану та Bendukidze Free Market Centre

Моє дитинство було дуже щасливим. Чому? Бо я благословенна сім’єю. В нашій родині є 9 дітей і кожний з раннього дитинства мав можливість бути собою, мав місце для своєї особистості. І ми всі захоплювалися нашими феноменальними батьками – вони були і є нашими рольовими моделями. Мама отримала кілька вищих освіт, створила садочок та школу. Батько – підприємець,  який стверджує, що зі зростанням сім’ї покращувалися справи в бізнесі. Головні принципи, за яким ми жили, – це безумовна любов, повага, довіра, самоорганізація, ініціатива та лідерство. В нас було чергування на кухні, кожен мав свої обов’язки та ділянки відповідальності у домашніх справах. Батьки завжди нам давали місце для власного вибору та для реалізації особистого потенціалу.

Іншою важливою формаційною історією для мене став «Пласт», українська скаутська організація. Він дав мені можливість розвинути самозарадність – коли ти можеш вижити в горах без нічого, зготувати їжу, розпалити багаття одним сірничком, тримати нічну стійку у таборі, коли поряд гуляють лисиці, аби охороняти друзів, які сплять та майно, тощо. Це формує дух і тіло, формує тебе, як особистість. Звичайно, ти можеш поскиглити, але ніхто тебе не відправить додому і не звільнить від пластових обов’язків. 

Вже в дитинстві в мене закладалося бажання реалізації та пошуку свого шляху. 

Мій тато за фахом юрист, і він дуже хотів, аби всі ми стали юристами. Старший брат вступив на юридичний, а ось у мене було бажання йти іншим шляхом. Хоча у нас з батьком дуже подібні характери, але мій внутрішній бунтівник в той час твердо вирішив, що будь-які поради не для мене і треба обирати інше, ніж мені радять. Я любила математику і вирішила обрати економіку. Інших варіантів, ніж Могилянка я просто не хотіла розглядати. Перед вступом я поїхала туди. Побачила унікальну культуру Академії, відчула цінність свободи, що там панувала і зрозуміла, що це моє місце. Попри те, що у батька були свої очікування, він прийняв моє рішення, за що я дуже йому вдячна. Це безумовне прийняття дітей, підлітків, воно є критичним фактором у вихованні здорових особистостей, які вірять у себе і не бояться жити своїм власним життям. 

В Могилянці почалося моє «незалежне» життя. Нове середовище, нове місто, нові класні люди. Батьки частково допомагали мені фінансово, але не надміру. Треба було думати як давати собі раду.

Пам’ятаю, який в мене був стрес, коли я вирішила влаштуватися промоутером у компанію «Lipton» за, здається, 10 гривень на годину, а мене не взяли з першого разу через те, що я не знала російську мову. З другого разу мене вже взяли.

Наступний важливий етап мого формування – це робота в найбільшій міжнародній молодіжній організації AIESEC. Дізналася про неї випадково на дошці оголошення в Академії, вирішила спробувати, і це було варте того! Пам’ятаю, як вступне інтерв’ю зі мною проводила Оля Кудіненко, яка вже тоді надихала своїми ідеями, та яка пізніше створила фонд «Таблеточки». В AIESEC я знайшла однодумців. Ми всі тоді вже реально хотіли змінювати світ, як би гучно та пафосно це зараз не звучало. Саме в AIESEC я зрозуміла, що кожний маленький крок чи дія мають значення, тому треба думати глобально, а діяти локально. Я й досі пам’ятаю цінності AIESEC: Striving for Excellence (прагнути відмінності), Diversity (різноманіття), Integrity (цілісність). В AIESEC ми прокачували soft skills, читали Стівена Кові, практикували тайм-менеджмент та плекали в собі проактивність. Це був великий крок вперед. Працюючи у проектах, а потім, будучи віце-президентом з корпоративних зв’язків, я, другокурсниця, на рівних вела переговори з HR-директорами великих кампаній, переконувала їх підтримувати нашу організацію, рекрутила нових членів організації за міжнародними практиками, творила з командою проекти, які давали реальні і іноді й не надто, результати. Це були дуже активні 1,5 роки мого життя.

Прагнучи все нових знань та досвіду, я вперше потрапила на вул. Грушевського. Стажування у Міністерстві економіки під час навчання в Могилянці стало цікавим і дуже корисним досвідом для подальшого особиситого, професійного розвитку. Було корисно відкрити для себе, як працює внутрішня система державного управління, побачити контраст різних світів, які мене оточують і на мене впливають, зрозуміти, що я покищо не готова залишатися в державному секторі. З космосу AIESEC, де ми змінювали світ, я потрапила у місце, де я сиділа та перекладала папери, а дехто з працівників навіть не знав, як користуватися програмою «Excel». Там було багато дивних людей, які не могли пояснити чим вони займаються. В мене було тотальне розчарування неефективністю, незлагодженістю та часто непрофесійністю – це був «совок». Але дві мої керівниці, Леся Куриляк та Роксолана Стадник, ось це були фантастичні люди, це реальні острівці активної дії! Їхнє менторство дало мені дуже багато. Такі люди дуже вибиваються на загальному фоні, адже в них горять очі, вони творять непересічні проекти, вони надихають своїм служінням державі. Тому й не дивно, що в них була ініціатива “взяти інтерна”, яким стала я.

Після навчання в мене також був цікавий досвід роботи на деревообробній фабриці у Чернігівській області. Це був такий собі “Welcome to the real world, princess!” досвід, який дав розуміння функціонування українського бізнесу та всіх викликів повязаних з управлінням персоналу. Не скажу, що мені вдалось досягти визначних успіхів та тому місці, але однозначно багато уроків було засвоїно. Це був такий усмиряючий досвід, який тривав не надто довго, адже випадково-невипадково мене моя подруга познайомила з Павлом Шереметою, який планував повертатись після роботи у Малайзії в Україну і шукав команду.

Робота з Павлом – це був дуже важливий період в моєму житті: непростий, але плідний на уроки та результати. Павло був вимогливим керівником, який опирався часто на азійський стиль управління, але одночасно він був небайдужим наставником, дякуючи якому я з кожним днем точно ставала кращою версією себе. Павло – людина, яка постійно нагадувала “be humble”, яка не толерувала пропущену кому у листі клієнту і яка привила мені ще раз відданість до креда УКУ «візьми і зроби». В цей період життя я зрозуміла наскільки важливою є віра керівника, команди в тебе, в те, що «ти зможеш» та «ти можеш більше». І я дуже вдячна за цю віру. «Expect nothing, blame nobody, do something» – це моє гасло останніх років, яке активно пропагує Павло, і яке я вважаю надзвичайно актуальним зараз для українського суспільства.

Майдан став певним переломним моментом мого життя. Не зважаючи на те, що ми вийшли на Майдан в перший вечір, коли не було підписано Угоду про Асоціацію, потрясіння в мене відбулось від ночі побиття студентів. Пам’ятаю, як ридала, бо не могла повірити, що таке може статися в нашій країні, в моєму місті, в 21 столітті, в центрі Європи. В нас із друзями не було сумнівів, що робити. Настільки високим був рівень мобілізації: як всередині, так і довкола. Ми всі були там, на Майдані, і це вже було не про Асоціацію з ЄС. Це було про базові цінності – гідність та свободу.

Майдан, Революція Гідності, у моєму житті ознаменувалась двома справами: Інформаційний Центр “НеЗЛИй Майдан” і проект мого серця  – Відкритий Університет Майдану (ВУМ). Перші дні на Майдані панував певний хаос: люди приходили і не знали, як допомогти. Ми зібрались з друзями з Могилянки, Київської школи економіки, з Сашком Положинським, Ігорем Посипайком, Миколою Давидюком, аби обговорити, що робити. Перша фраза, написана на фліпчарті під час тієї зустрічі, – «Тримати Майдан». Так ми взяли на себе місію створити інформаційний, координаційний та інтеграційний центр. А потім виникла геніальна назва цього центру – «Не злий Майдан» з трьома меседжами: перший – ми не злі, ми добрі; другий – не треба нас злити, ми серйозно налаштовані; третій – не зливайте нас.

Історія Відкритого Університету Майдану вже не раз була розказана. Було кілька ініціатив проводити лекції на Майдані, в т.ч. від Олесі Жулинської із Аспен Спільноти. Я вірила, що запит на інтелектуальний контент був, і це критична складова Революції, яка відбуватись повинна не лише на центральній площі, а й у головах кожного з нас. Протягом 3 днів, при трьох спробах і з великою кількістю «пригод», ми поставили платформу, яка протягом наступних півтори місяці стала базою для більш ніж 200 лекцій на різні теми, для фільмів, тренінгів, творчих майстерень та виступів. Відчуваю щиру вдячність кожному, з ким ми разом творили цю просвітницьку платформу в настільки критичні для країни час, в найгарячішій на той момент точці України – це відчуття спільнодії драйвить мене і сьогодні. Так розпочався Відкритий Університет Майдану, який живе й далі, як платформа для розвитку громадських компетенцій та формування свідомих громадян. За наш проект ВУМ європейський журнал Forbes включив мене у список топ-30 лідерів Європи до 30 років за значний внесок у розбудову громадянського суспільства, що я розцінюю для визнання великої роботи над організацією значущої кількості людей.

Після Майдану хотілося робити щось корисне для держави. Так народились програми для держслужбовців у Київській Школі Економіки. Коли Павла Шеремета призначили міністром економіки, він запросив мене долучитись до Міністерства. Ми очікували, що зміни будуть даватися простіше – ми прийдемо і в нас все «піде» як в Грузії чи Словаччині, адже суспільний запит на зміни був великий. Але виявилося інакше. «Брак політичної волі», як найчастіше пояснення в’ялості процесу реформувань, був точно не єдиним викликом і причиною. Робота у Міністерстві вже вдруге подарувала мені кількох людей, які стали дуже важливими для мене наставниками та друзями. З двома з них – Володимиром Федоріним та Сашею Данилюком ми створили Центр вільної економіки в честь нашого спільного друга, наставника – Кахи Бендукідзе. 

Я переконана, що найважливіший дар мого життя – це люди, які в ньому появлялись та появляються. Може це нескромно, але я завжди вміла вчитися й обирати собі формальних та неформальних наставників, сильніших та кращих за мене людей. Неможливо переоцінити наставництво Кахи Бендукідзе, який постійно пушив мене вперед, ставив виклики, в пізніх розмовах задавав зовсім інші вектори для наче-очевидних думок. Про Каху я можу говорити дуже багато. Це була унікальна людина. Я не зустрічала в післямайданний період настільки віддану ідеям Майдану та реформам людину з середовища реформаторів. Іноді здавалось, після численних  зустрічей з ключовими особами країни, що реформи і нова Україна найбільше потрібні саме Касі. Пам’ятаю, як під час останніх візитів, будучи совою, він пересилював себе та вписував до графіку ранкові зустрічі з міністрами та урядовцями з однією метою – достукатися, донести, що косметичні міри не спрацюють, і що «коли гниє частина руки – її треба відрізати, а не присипати присипкою». Його смерть стала трагедією для багатьох з нас і для України, я вірю, його відхід став великою втратою.

Сьогодні я є частиною Аспен Інституту Київ, який прагне розвивати цінносно-орієнтоване лідерство, поширювати культуру діалогу, ставати платформою для обміну ідеями для лідерів нашого суспільства з різних сфер. Для мене великою честю і стимулом є те, що в мене повірила Наглядова рада Інституту, зокрема голова пані Наталя Яресько та Анатолій Клепацький, робота в такій команді додає сил і натхнення. Вірю, що цей досвід принесе плідні результати нашому суспільству, про які колись можна буде розповідати☺ 

Говорячи про майбтнє – маю ще одну нереалізовану мрію, запустити власну справу. Ця ідея живе в голові. Я вважаю, що підприємці – це основа нашого суспільства, на них тримається світ, і вони рухають його вперед!

Якщо говорити про особисте, то я часто кажу , що рішення вийти заміж за мого чоловіка  – було найправильніше рішення у моєму житті! Маючи приклад власних батьків, для мене сім’я є важливою цінністю. Я радію, що нам вдається разом розвиватись, що ми поділяємо цінності, доповнюємо один одного і будуємо сильне партнерство. 

У темі материнства важливо уникати ідеальних історій, які розповідають про те, як певна жінка всюди встигає і це так легко. В мене двоє дітей. Сину Марку-Маркіяну 3 роки, а Анні-Ярославі – 1 рік. В першій рік після народження в Марка було десь 35 перельотів та 15 відвіданих країн, бо він всюди їздив зі мною у відрядження. Я брала його з собою й на виступи в Києві, після яких до мене підходили дівчата і казали: «Юля, ти така класна мати, ти такий приклад!». Я відповідала: «Ні, це вимушена ситуація і великий стрес!». Як я народила Ганнусю, то няня гуляла з нею під офісом, а я кожні 2-3 години виходила годувати її. Це таке собі «задоволення», але я хотіла мати контакт із дитиною і тому прагну організовувати відповідним чином своє життя, щоб був баланс між особистим та професійним. Але буду відверта – поєднувати родину та роботу дуже складно. Тому останні 2 роки в мене ніби флешмоб – я кажу «Ні» багатьом проектам, виходжу з наглядових рад, щоб мати більше часу на сім’ю, дітей та для себе. 

В мене завжди високі очікування від себе, я дуже вимоглива. Ніхто не знає, де закінчується наш потенціал, тому потрібно налаштувати себе на безупинний розвиток, практикувати growth mindset. Навчання протягом життя – це вже новий імператив, це не вибір, примха чи привілей. Є багато справ, які я хочу навчитися. Хочу піти на кулінарні курси (вже третій рік поспіль обіцяю піти на них), вивчити французьку мову, більше читати, хочу вчитися. Я переконана, що наставництво, менторство та коучінг – це одні з найефективніших методів навчання. Я дуже вірю в силу натхнення, але на лише одному натхненні «далеко не заїдеш», воно має йти в парі з дисципліною. Натхнення і дисципліна – це те, що дає змогу досягати результатів. Моє кредо, яке я вже згадувала раніше – нічого не очікувати, ні на кого не нарікати і робити щось. Було б нещиро казати, що в мене немає розчарувань і я постійно лише позитиво налаштована. Але саме дія є вакциною від депресивності, скептицизму, популізму та песимізму! 

 

Текст: Анастасія Кареба