Катрін Швітцер: перша жінка, яка пробігла Бостонський марафон. Через 50 років потому вона пробігла його знову

Жінкам вперше дозволили змагатися у бігу в 1928 році: на IX літній Олімпіаді в Амстердамі для спортсменок відкрили ряд змагань з легкої атлетики (завдяки активності створеної у 1921 році Міжнародної жіночої федерації спорту) . Щоправда, обмежень усе одно було багато. Наприклад, чоловіки боролися в 22 дисциплінах, а жінки лише у восьми - і на бігових дистанціях не довше 800 метрів.

Проти участі жінок у цьому виді спорту був навіть олімпійський чемпіон 1924 року Гарольд Абрахамс, якому особисто довелося боротися із забобонами і анти-семітизмом, щоб вийти на дистанцію (про це знято оскароносний фільм "Вогненні колісниці"). "Не думаю, що жінки створені для настільки виснажливого ​​і жорстокого заняття, якось сказав Абрахамс. - Досить подивитися, як вони тренуються, щоб зрозуміти, що їм не місце на біговій доріжці".

До Бостонському марафону жінок офіційно допустили лише у 1972 році. Але за це їм теж довелося поборотися. Вперше жінка вийшла на дистанцію марафону за шість років до цього. Боббі Гібб бігла зовсім нелегально: без номера, буквально вискочивши з кущів. У наступному 1967 році натхненна її прикладом студентка Катрін Швітцер вивчила правила марафону, не знайшла ніяких заборон і обмежень по статевим ознакам (їх там просто не вважали за потрібне прописати) і вирішила брати участь у забігу офіційно.

Швітцер займалася бігом з 12 років: батько привчив її пробігати півтора кілометри в день, щоб її взяли в шкільну команду з хокею на траві. За її словами, "біг завжди допомагав відчути себе сильною, вільною і безстрашною". До 20 років Швітцер вчилася журналістиці у Сіракузькому університеті у Нью-Йорку; регулярно тренувалася, могла пробігти 16 кілометрів за вечір - і мріяла про Бостон. Але її тренер, 15-разовий учасник Бостонського марафону Арні Бріггс, був упевнений, що марафонська  дистанція жінці не під силу. Швітцер запропонувала йому пробігти 42 кілометри на спір; він погодився.

Усю дистанцію вони протрималися удвох, а після цього дівчина пішла на ще одне коло з восьми кілометрів. Швітцер згадує, що до кінця дистанції "Арні був сірого кольору", а потім узагалі впав. "Наступного дня він прийшов до мене в гуртожиток і наполіг, аби я подала заявку на змагання".

Швітцер відправила заявку на участь в марафоні, підписавшись як K. V.  Switzer - але не навмисне. Вона розповідає, що у свідоцтві про народження її записали як Кетрін, а не Катрін, тож з підліткового віку вона підписувалася ініціалами. Крім того, вона мріяла стати письменницею, і такий підпис здавався їй більш солідним, схожим, наприклад, на "Дж. Д. Селінджер".

Особистий медичний огляд для учасників, як з'ясувалося, теж не був потрібен - оргкомітету вистачило довідки поштою. Так спортсменку помилково  - прийнявши за чоловіка -допустили до старту Бостонського марафону 1967 року.

На старт Швітцер вийшла із зачіскою, нафарбованими губами та стрілками на повіках. За її словами, їй і в голову не приходило ховатися, але погода зіпсувалася - і замість футболки і коротких шортів довелося надіти мішкуватий спортивний костюм. "Ймовірно, якби сонце світило яскравіше, хід історії був би іншим", - іронізувала спортсменка пізніше. Але оргкомітет швидко помітив допущену помилку. На третьому кілометрі їй напереріз кинувся директор марафону Джок Семпл і з криком "Забирайся!" спробував зірвати зі Швітцер номер і виштовхнути її з траси.

Некрасиву сцену зняли фотографи - і знімок увійшов в історію. Спортсменці допомогли відбитися чоловіки, що її оточували, в тому числі її бойфренд (він вирішив, що якщо вже жінка біжить марафон, то і він теж зможе). Катрін Швітцер пробігла усю дистанцію за чотири години і 20 хвилин. Відразу ж після фінішу її дискваліфікували і виключили зі спілки атлетів-аматорів. У 2011 році її включили в Національний зал слави жінок як героїню.

Катрін Швітцер стала спортивною журналісткою і коментатором. Вона багато говорить про упередження, з якими стикаються жінки в спорті і "навколо нього": "Вважається, що, якщо жінка буде всерйоз займатися спортом, то вона уся покриється волоссям, у неї ноги стануть чоловічими, вона ніколи не зможе мати дітей, і у неї , ймовірно, навіть випаде матка". Вона також згадувала, що жінки у спортивній журналістиці довго були на других ролях - наприклад, після матчів чоловіки-репортери завжди брали у спортсменів ексклюзивні інтерв'ю прямо в роздягальні, а репортеркам доводилося чекати прес-конференції.

Біг Швітцер теж не закинула, і з того часу пробігла Бостонський марафон ще сім разів. У своїй біографії Marathon Woman (2007) вона згадувала, що з Джоком Семплом, який тоді напав на неї, вони згодом стали хорошими друзями.

Півтора роки Катрін Швітцер готувалася до ювілейного марафону: 17 квітня "Бостонському інциденту" виповнилося рівно півстоліття. Уже кілька місяців 70-річна Швітцер бігає через день - вона каже, що бігала б і кожен день, але лікарі порадили їй брати як мінімум добу на відновлення. 17 квітня вона дала офіційний старт жіночому забігу 121-го Бостонського марафону, а потім сама вийшла на дистанцію під усе тим же легендарним 261-м номером. Її ставлення до бігу за півстоліття, здається, не змінилося. "Я ніколи не виходжу з дому без помади, не кажучи вже про те, щоб бігти марафон ненафарбованою, - сказала вона в інтерв'ю напередодні старту. - Помада, сережки, підводка для очей - без цього нікуди".