Мені більше не треба отримувати дозвіл на те, щоб просто жити

Я довго думала, з чого почати. Бо якщо глянути правді у вічі, в мене і проблем НЕМАЄ, чого прийшла - не зрозуміло. Про що говорити, на що жалітися?

У моєму житті є багато чого: чоловік, який можливо не завжди поруч і не завжди розуміє, але чого жалітися? В кінці-кінців, «ти обрала його сама». Є син, коханий, жаданий, але такий активний, балакучий і непосидючий, але в кінці кінців, «ти виховала його таким сама». Є робота, колектив та подруги.

Проте, чоловік постійно на роботі, я – вдома з сином. Життя ніби поставлене на паузу. І от настав день, коли мене – нема. Я – це покупки в Ашані, я – це чистий посуд, я – це вибір кросівок Захарові на мамських сайтах, смачна вечеря на столі, чисті вікна у кімнаті, нові іграшки на майданчику. А жінки – немає, мами – немає, немає сил і волі. І вже навіть нема страху, що ти зникаєш, бо тебе вже давно нема.

А колись все було по-іншому: була Я - староста групи у найпрестижнішому ВУЗі; була Я – одразу в менеджери проекту після закінчення магістратури; була Я – організатор, всіх гулянок, тусовок, вечірок; була Я – люба дочка і онука, яку ставили всім за приклад, «розумниця, спортсменка, активістка»… Була Я десь там на Майдані і в патріотичних організаціях, в боротьбі з пропагандою. Мене було так багато і я була така цілісна. А зараз я – уламки розбитого дзеркальця, папірці від конфетті. Я не помітила як зникла, як мене заїли хронічні хвороби, як почала не періодично виходити в поношеному одязі, як перестала доглядати за собою. У мене не було проблем, бо і мене не було.

Коли я побачила оголошення про можливість долучитися до терапевтичного курсу «Я зможу», мені знадобилося переспати ніч із думкою про те, чи варто мені звертатися до фахівців з питань душевних справ. На ранок я вручила сина чоловікові і мені довелось заземлитися на кілька хвилин – сісти на диван, щоб відчути себе на своєму місці, щоб просто відчути себе, і заповнити анкету.

Я готувалася до першої сесії з Анною Константиновою як до вступного екзамену в магістратуру, а опинившись в кріслі розгубилася, забула все про що хотіла сказати, скинула свій панцир, відкрила м’якеньке пузико, довірилася і слова самі полилися з рота. Аня вчила мене про це говорити, Аня вчила мене говорити по-новому. Виявилось тих знань, що дає сім’я, школа, суспільство, оточення у навичці говоріння часом виявляється недостатньо. Я вдячна Ані за те, що тепер знаю, що любити можна по-іншому, не тільки віддано зазираючи у очі, що вона показала, що піклування потребують не тільки моє оточення, а й я сама. Я дозволила собі потрохи повернутися із іншого потойбічного світу, я дозволила собі жити.

А потім я два дні боялася потелефонувати Наталії Тигач, боялася порушити її графік, вчинити незручності. Але вона сама прийшла в моє життя. Зараз думаю, як шкода, що мої страхи не дозволили нам зустрітися раніше. Наталю, ти чудова, світла, мудра, терпляча, щира. Вчуся в тебе бути сміливою, самостійною, щирою, відважною. Після наших зустрічей я виходжу на вулицю, до суспільства з вірою в те, що я дійсно все-все «Зможу!». Я зможу знайти себе, зможу реалізуватися на роботі, в житті, в сім’ї. «Все можливо змінити, але для цього треба почати з себе. І тоді все навколо, близькі люди, оточення, обставини - почнуть мінятися» - сказала Наталя сьогодні. І от завдяки її словам, я міняюся, я почала говорити про те, що Я Є. Говорити всьому світові, а не тільки пошепки запевняти себе!

Що змінилося в мені за час проекту? Напевно, в першу чергу самосприйняття. Я почала сприймати себе не по-новому, а просто по-справжньому, такою якою я є, не праведною, не святою, часом слабкою, часом сповненою сил та снаги для вселенських звершень, часом ніжною, а часом злою. Я дозволила собі бути просто людиною: не Супер-мамою, не Супер-дружиною, не Супер-дівчиною, а просто Ірою. Мені більше не треба отримувати ні в кого дозвіл на те, щоб просто жити, щоб плакати і сміятися. Мені не хочеться переконувати себе в тому, що я МАЮ ПРАВО на свою унікальність, я просто отримала її за те, що я є. Інколи я зупиняюся, роблю паузи у своїх змінах, стою на місці, але більше за це не картаю себе, «бо по-іншому я зараз не можу». Але вже скоро Я ЗМОЖУ ВСЕ, я вірю в це!