Марія Іонова

Я з дитинства не могла сприймати несправедливість.

Моя мама історик, і тому історію України я знала з дитинства і не таку, як нам розказували.

Дідусь і бабуся завжди мене вчили бути доброю і йти з добром до людей. Завжди казали, що з неправдою з двору не вийдеш, а з правдою весь світ обійдеш.

Я вчилась в 191-й київській школі. У нас з першого класу була англійська мова. В школі, батько моєї подружки змушував нас слухати радіо ВВС англійською мовою. І казав: «Так, мавпи, ану сідайте, слухайте, поки я не повернусь за вами». Так ми вчили мову і пізнавали світ через новини цивілізованого світу.

Батьки зробили все для того, щоб я мала приватні уроки з англійської мови. Вони завжди налаштовували мене на те, що я маю працювати. Чесно кажучи, я ніколи не чула, що головне війти заміж. Ніколи такого не було. Завжди мене вчили бути дуже самостійною, самодостатньою, але, звичайно, не забувати, що родина поруч і поважати інших людей.

Працювати я почала ще в 11 класі. Давала сусідам приватні уроки з англійської мови.

Сім'я не мала змоги навчати мене в Інституті міжнародних відносин і я пішла на фінансово-економічний факультет Київського економічного університету. Коли у нас почалися спеціальності по банківській діяльності, я зрозуміла, що в банку з дев'ятої до шостої я не витримаю. Мені потрібен вільний графік.

Я викладала англійську мову одній бізнес вумен, у якої була власна туристична компанія. І вона мене попросила зайнятись направленням освіти за кордоном. І ми поїхали з нею на виставку. Там я познайомилась з іншою людиною, яка мене запросила в дуже відоме рекламне агентство. Я не збиралась переводитись ні на вечірній, ні на заочний. Я продовжувала і вчитися і працювати. Мені подобалося.

Я займалась зовнішньоекономічною діяльністю. Тобто це були договори, це були переговори, це були таблиці, графіки, купівля, продаж, лізинг. Моя остання робота в бізнесі, була саме в фінансовому департаменті великої шведської компанії.

У 2003 році мене запросили на роботу в офіс Віктора Андрійовича Ющенко, де я працювала його міжнародним секретарем. Мамині учні, з якими я з дитинства спілкувалась, були в «Нашій Україні». Я запитала їх думку, чи мені варто так кардинально все змінювати. Вони сказали: «Ти розумієш, готуйся до того, що твої рожеві окуляри дуже швидко будуть зламані». Але батьки мене підтримали. На той час відбувалися історичні зміни, було відчуття, що ми можемо покращити життя України.

Життєві принципи змусили мене прийняти рішення і перейти в політику. Мені здавалось, на той момент, що я буду там корисніша. В бізнесі у мене була система, були правила і мені хотілось такі правила і систему застосувати в політиці. Мені зі сторони бізнесу, це здавалося легшим. Але коли вже більш серйозно я потрапила в політику, стало зрозумілим наскільки це складна конструкція.

Я з дитинства не могла сприймати несправедливість. Особливо, щодо інших людей. Я навіть свою доньку Софійку намагаюсь вчити тому, що права людини і її захист, це дуже важливо. І в незалежності від того, чи до тебе неправомірне відношення, чи до твоїх друзів, завжди коли бачиш несправедливість, мусиш сказати, що це неправильно і захистити.

Чоловіки дуже часто плутають нашу ініціативність з тим, що ми хочемо ними керувати, що це фемінізм. Я розумію, що у політиці жінка може конкурувати тільки ідеями й рішеннями. А іншої конкуренції, на якомусь особистому і гендерному рівні, взагалі немає.

Відстоюючи рівність між чоловіками та жінками, ми абсолютно відверто говоримо з жінками, що вони, в першу чергу, мають бути професійними й дискутувати професійно, а не використовувати якісь свої інші якості, щоб добитись результату.

Не треба нікого копіювати. Кожна людина, це індивідуальність. У кожної є якісь сильні та слабкі сторони. Треба просто розуміти, що шлях до успіху не може бути коротким і дуже легким. Він, все одно, буде з випробуваннями, але однозначно треба просто вірити в свої сили та маленькими кроками рухатись вперед.

Мене особисто робить сильною любов до країни, любов до своєї родини. Мене рухають очі тих хлопців і дівчат, які зараз на фронті. Я пам'ятаю ті очі, які були на Майдані, я пам'ятаю перших поранених з Іловайська, з Луганського аеропорту, тому що ми з ними були й під бомбардуванням і в лікарнях. Це не те що важко забути, це не треба цього забувати. Це робить мене більш впевненою боротися з тим, що здається неможливо змінити.

Як би не було вам важко, не можна зупинятися і не боротися. Треба все одно, підніматися і робити все, що ти можеш. Я вірю в молоде покоління. Нам в деяких речах важко їх і зрозуміти. Вони вже зовсім інші. Але я вірю в це покоління. Я впевнена, що воно буде успішним.

Родина, це найголовніше і тому будь якій вільний час, я намагаюсь проводити з родиною. Це моє щире побажання нашій молоді та тим людям, які хочуть досягти успіху: ніколи не відмовляйтеся від поради, допомоги або підтримки родини. Тому що вона - найщиріша.