Ганна Старостенко

Заступник голови КМДА з гуманітарних питань
20 травня 2017

"Не плутай власні мрії з мріями інших. Прислухайся до себе" 

В дитинстві я була справжнім бунтарем. Пам’ятаю, тікала з садочку, билася в першому класі з дівчатами, лізла туди, куди не треба. В другому класі пішла на будівельний майданчик і зламала ногу. Та все одно ходила на уроки фізкультури, ще й бігала на милицях і була першою. А десь в 10-12 років, можливо через підліткову фізіологію, а може й через мамине виховання, я дуже змінилася. Зайнялася танцями, макраме, пішла на мистецтво ікебани. Мама віддавала мене на суто дівчачі гуртки, аби вгамувати мій неспокійний характер. 

В дев’ятому класі вперше поїхала за кордон до Італії. Контраст мене ошелешив. Це був початок 90-х. У нас тут повний занепад, дефіцит, якась така сірість, безвихідь, а там – «суцільне свято», цікаві люди, жвавий темперамент, архітектура, їжа. Тоді мені дуже захотілося подорожувати, і от виникла така мрія - мати професію, пов’язану з подорожами. Так я обрала «міжнародні відносини», хотіла бути дипломатом, вчилася в КІМО і в студентські роки побачила багато країн на різних конференціях і форумах.  

Я отримала стипендію від німецької служби академічних обмінів і поїхала на навчання до університету Віадріна. Найцікавіший, здається, період життя. Там бібліотека була ну, напевне, найзручнішим місцем в університеті. Ти міг сам підійти до будь-якої полиці, взяти книгу, піти в буфет, зробити собі чаю з бутербродом, читати і обговорювати прочитане. Оцей студентський комфорт… його не описати. Я отримувала задоволення від самого процесу. На відміну від Німеччини, українські реалії тоді були такими, що студенти вчилися не завдяки, а на противагу обставинам. Тоді більшість молоді хотіло займатися підприємницькою діяльністю, хтось працював на ринку, навчатися було не дуже престижно. Всі хотіли заробляти гроші, аби якось прогодувати себе.

Берлін – моя друга домівка після Києва. По закінченню навчання в університеті я потрапила на практику до депутата німецького Бундестагу, який саме мав проекти з Україною. Працювала у нього цілий рік. Мені дуже подобалося берлінське життя, проте паралельно я ще писала дисертацію в Києві. Восени 2004 року я приїхала захищати свою роботу, а тут якраз президентські вибори, Помаранчева революція. Це абсолютно змінило мої життєві плани, я вирішила, що залишуся тут. Мої знання, які я отримувала останні п’ять років в Україні, а потім три роки за кордоном, потрібні тут і зараз. 

У Фонді братів Кличків я розпочинала як їхній помічник. Це були соціальні проекти, пов’язані з благодійною діяльністю. І так тривало півроку. Якось  Віталій запитав: «Ти можеш розробити кваліфікаційні вимоги для директора фонду?» Кажу: «Звичайно». Я поспілкувалася з фахівцями, пошукала, проаналізувала інформацію і склала портрет людини, яка може очолити фонд. Віталій почитав, подивився й каже: «А може ти очолиш? Ти майже підходиш. А щодо досвіду… будемо, як кажуть, навчатися в процесі». Це була несподіванка, але дуже приємна. Я вирішила, не святі горшки ліплять, чому ні. Я спробувала. І так десять років була керівником Фонду братів Кличків. 

Фінансова винагорода в роботі не має бути першочерговою. Не має так бути: я хочу знайти собі роботу за тисячу доларів, будь-яку, але отримати тисячу. Ні. Головне - робити те, що подобається, що ти вмієш, а гроші завжди прийдуть. Я вірю, якщо ти гарний фахівець і робиш справу самовіддано, винагорода буде відповідною.

Офіційно я в декреті, але, оскільки я ще й депутат Київради, від депутатства в декрет піти не можна. Ця робота тебе обрала, і ти працюєш або ні. Через п’ять років твої виборці оцінять, як ти працював. Це моя самовідповідальність. Бути мамою і депутатом непросто, але я через півтора місяця після пологів вийшла на роботу. 30 липня народила синочка, а 14 вересня у нас були перші після літніх канікул засідання Київради. Розглядали проекти рішень, які я подавала, коли була ще в декреті. Я мала їх представляти і брати участь в обговореннях. 

Робота приносить мені величезне задоволення. І я розумію, що зараз маю правильно розставити пріоритети, адже я дуже потрібна своїм дітям – і молодшому синочку Матвію, і Іванці, якій чотири рочки. 

Я дуже хочу, щоби мої діти мною пишалися і поважали мене. І я робитиму для цього все можливе. Найгірше, що може трапитися, коли твої діти в майбутньому скажуть: мамо, нам тебе бракувало, де ти була, коли ми сказали перше слово, пішли в перший клас. Мені дуже важливо бути поруч з ними. Але я також розумію, що дітям потрібна щаслива мама, а для того вона має займатися улюбленою справою. Збалансувати всю цю ситуацію – оце, мені здається, справжня майстерність, що притаманна жінкам. Ми це можемо. І дуже багато героїнь цього проекту це доводять.