Наталія Оніпко

Засновниця благодійного фонду "Запорука"
17 липня 2017

Моя професія це така невипадкова випадковість,

 я повинна була опинитися в цьому місці для того, щоб комусь стало легше жити на Землі.

 

Я виховувалася у сім'ї журналістів, у маленькому місті. Мої мама і тато працювали у районній газеті. У нас була сім'я альтруїстів. Я пригадую, мамі несли подарунки, щоб вона гарно статтю написала. Ці подарунки у виді ковбаси, наприклад, із м'ясокомбінату, роздавала усім сусідам і нам ця ковбаса ніколи не попадала. Тому, можливо, зараз я і працюю в благодійному фонді.

Я дуже рано стала дорослою.  Коли мені було  14 років так сталося, що тато пішов до іншої сім'ї. Моя мама поїхала працювати  в Ізраїль. Я вчилася на контракті, потрібні були кошти. Я тоді була на другому курсі, а моїй сестрі  було 9 років. З того часу я стала такою молодою мамою. 

Я дуже хотіла подорожувати. Не знаю, ким я себе уявляла, але я точно знала, що хочу побачити світ. Для того мені й хотілось вчити мови. І так і сталось, саме мови відкрили мені світ, бо уже на другому  курсі я поїхала в Італію супроводжувала там дітей, які постраждали від ЧАЕС. 

Я вчилася на перекладача, та перекладачем мені завжди було дуже важко працювати. Я не могла перекладати те, що говорять люди, я завжди мусила щось своє додавати. 

Випадково я потрапила в Інститут раку. Це були перемовини італійської благодійної організації з керівництвом Інституту раку. І моя подруга, вона в той час захворіла, попросила мене просто її підмінити як перекладача. 

Я зрозуміла, що потрібно щось міняти в своєму житті, коли потрапила в Інститут раку вперше, Моя професія це така невипадкова випадковість, напевно я повинна була там опинитися для того, щоб комусь стало легше на Землі жити. Але я дуже-дуже люблю свою роботу. І мабуть якби я її не любила, я би не змогла її робити. 

Для мене успіх, це коли діти, яким ми допомагали, повертаються до нас в фонд і волонтерять. І от для мене це найбільший показник нашої ефективності, нашого успіху. 

Центр для онкохворих дітей "Дача" існує  восьмий рік, за ці вісім років ми допомогли майже тисячі дітей. Всі ці діти зі своїми родинами жили у нашому центрі. 

У нас в центрі  стався такий випадок: дитина  померла прямо в нас і це був великий   стрес. Але потім, коли ми відійшли від цього стресу, і я зрозуміла – це було велике щастя. Мама цієї дитини мала можливість півтори години обіймати свою дитя, яке вже померло, але це було щастя, що ця дитина зараз не десь в реанімації закрита, а в обіймах мами. 

Ціль "врятувати" для нас вона не зовсім правильна і близька. Ми рятуємо дітей, але наша ціль - дати підтримку якомога більшій кількості дітей і їх  родинам. Бути поруч з ними. Це і є місія нашої організації - бути поруч з тими, хто потребує допомоги. Навіть якщо ми не рятуємо  життя дитини, ми хочемо, щоб вона якісно проживали  свої останні. 

Робота в Інституті, вона навчила мене дуже сильно любити, цінувати життя, і  забувати про погане.

Я в житті роблю те, що мені подобається. Не можна робити те, що ти не любиш. Не можна одружуватися, тому що всі твої подруги вже одружилися, не можна йти вчитися на модні професії, не можна підбори одягати, якщо тобі в них не зручно. 

Жінка має бути самодостатня. Можна бути щасливою, будучи домогосподаркою, я в цьому теж впевнена, але треба завжди вміти ще щось робити, щоб допомогти своїм дітям, допомогти своєму чоловіку, якщо це буде потрібно.

Успіх - це необов'язково кар'єра. Успіх - навіть мати гарну сім'ю. Щодня над тим, щоб сім'я збереглась теж треба працювати. І чоловік має працювати, і жінка має працювати. Колись моя знайома, така уже старша-старша, літня жінка, мені сказала: "Знаєте, розлучитися - це найлегше, що може бути. А ви спробуйте все життя прожити у любові».

Мій найбільший успіх - це моя сім'я. І це моя найбільша цінність. І я стараюсь ніколи не змішувати свою родину, тобто своє життя в родині, і свою справу.