Зоя Литвин

Голова громадської спілки "Освіторія", засновниця Новопечерської школи
19 січня 2018

Доки в тебе працює серце і є голова, нічого не втрачено 

В мене ніколи не було періоду підліткового максималізму чи якихось проблем, які часто виникають в такому віці. Звичайно, були складнощі і в початковій школі і в старшій, але це ті складнощі, які робили мене сильнішою.

Батьки мої розлучилися, коли я була ще маленькою. Більшу частину навантажень з мого виховання взяла на себе бабуся. Це було дуже типовим в той час для радянських родин. Бабуся - гарний інженер, очолювала, як вона казала, БРИЗ – «Бюро рационализаторских изобретений» на заводі «Арсенал». Це був такий RnD-центр, де працювали над новими військовими розробками.

Якщо в бабусі на сніданок було менше семи страв, а на вечерю менше дванадцяти, то це просто сором для родини. Я не знаю, як вона все встигала. Мені й досі поки що не вдається бути в такому балансі соціального, родинного і робочого часу, як це вміла моя бабуся.  

Я мрію багато, амбітно і я мрію з дитинства. Мої мрії збуваються або змінюються на інші. Сказати, що я мріяла про родину, я не мріяла. Я знала, що в мене буде родина. Я завжди знала, що працюватиму і що моя справа мене драйвитимеме. Якою саме буде ця робота, я тоді ще не замислювалася. Але от в мій такий персональний концепт щастя з дитинства вписувалося те, що ця робота повинна мати якийсь позитивний вплив на суспільство. 

У мене в родині була позитивна вимогливість до навчання, поведінки, але мене ніколи не пресували за оцінки. Всім було байдуже, це трійка чи п`ятірка. Та коли я вже визначилася, що хочу саме до Могилянки, останній рік перед вступом я працювала дуже потужно і мені це вдалося.

Можливо, якоюсь мірою це був хибний вибір, але тоді мені здавалося, що я економіст. В мене було два варіанти: окрім економіки я також вступала на культурологію. Мені здавалося, що на культурологію я пройду легко, без питань, а економіка буде як запасний варіант. Та за профайлом, фізмат мій напевне дався в знаки, вступила таки на економіку. 

Я трохи підробляла моделлю в студентські часи. Це був гарний підробіток, який дав мені коло дуже різних знайомих, з якими я досі спілкуюся. Було кілька випадкових пропозицій. Я побачила, що це цікаво і не забирає багато часу. Грошей вистачало на студентське життя, і при цьому я більше зусиль і часу могла приділяти навчанню.

Не думаю, що модельна робота це справжня професія. Якщо хтось розглядає для себе цю сферу як підробіток або сходинку до акторської чи телекар`єри, - це нормально. Але це не та справа, яка буде ростити тебе по життю. Гадаю, що цей досвід варто пробувати не в 14-15 років, а коли ти вже більш сформована особистість зі своїми цінностями. Тоді буде легше, веселіше і, можливо, дасть якийсь новий поштовх.

Проекту «Перша професія» вже майже 10 років. До цієї програми я думала, що діти з сиротинців життям загартовані: їм треба виживати, тому вони вміють робити все. Насправді ні, тому що куховарити, шити, тесати вміють діти, які зростають в родинах. Вихованці сиротинців здебільшого безпорадні в побуті. Хтось мріє про перукарську майстерність, хтось про кулінарію, хтось хоче на крій та шиття, бо мріє стати дизайнером. Зазвичай ми орієнтуємося на інтереси дітей і на те, які виробництва є поруч з тим сиротинцем, щоби після випуску діти могли стажуватися там і працювати. 

Новопечерська школа – це наш перший системний проект в сфері освіти. Зробивши його, я ніби піднялася на вершину і побачила, скільки прогалин ще існує в цій системі. Ми працювали п`ять років перш, ніж відкрити школу. Розумію, що одна школа не може змінити всю систему, але ми створили центр інновацій, виростили своїх експертів і тепер ділимося досвідом і просуваємо ініціативи навіть на законодавчому рівні. 

Через рік роботи Новопечерської школи сформувалося багато напрямків для діяльності спілки «Освіторія». Один з визначальних для нас - це «вчитель». Будь-які правильні зміни можна прописати на папері, але, якщо ти не навчиш вчителів, як це робити, не переконаєш їх, всі ці зміни так і залишаться на папері.

Вчителі – це «аґенти змін» в освіті. Наша премія Global Teacher Prize ставить на меті витягати назовні і показувати суспільству, що в нас є вчителі-новатори, прогресивні і креативні, які не чекають вказівки від міністерства, а змінюють навчальний процес вже сьогодні. 

«Чим українські діти відрізняються від канадійських?»- запитала я якось в моїх канадійських колег по школі. Вони сказали: найголовніше - в нас відсутня толерантність до помилок. Українські діти бояться зробити помилку набагато більше, ніж американські чи канадійські. Страх зробити помилку дуже часто утримує їх від того, щоби проявити ініціативу і почати діяти. А такого не має бути. 

Моєму синові зараз 10 років. Іван - унікальний, особливий, не схожий ні на кого. Від тата в нього почуття гумору. Є щось від мене. Але він дуже цілісний сам по собі: він не дуже схожий на нас із чоловіком зовнішньо і так само за своїми інтересами і вподобаннями. Наприклад, він грає на саксофоні. Зазначу, що в мене в родині ніхто на музичних інструментах не вправляється. Мені не доводиться його вмовляти, він залюбки береться за музику і це класно. 

Свою концепцію виховання, яку ми з чоловіком намагаємося застосовувати, я зву «свобода від виховання». Ми просто намагаємося бути поруч з сином, надихати його своїм прикладом, показувати власні цінності і говорити, говорити і ще раз говорити з ним. Також важлива річ - давайте своїй дитині можливість проявити себе на ділі.

І вчуся постійно. Звичайно, це різні періодичні програми, MBA, курси, семінари. І це класна можливість вийти зі своєї бульбашки і отримати такий «helicopter view» на те, чим ти займаєшся. Та найголовніші мої вчителі по життю - це люди, що мене оточують. Я намагаюся, аби поряд зі мною були люди сильніші та успішніші за мене. Я орієнтуюся на них і багато чого навчаюся.