Уляна Пчолкіна

Телеведуча, громадська активістка
08 листопада 2017

 

Я хочу жити інакше! Я постійно рухаюся, я борюся зі своїми лінощами 

 

В дитинстві зі мною було непросто. З одного рочку я почала керувати процесами і не дозволяла близьким робити те, чого я не хочу. Наказати мене було неможливо – тільки домовитися.

Мама пригадує: вже нерви здають, я тебе лупцюю по дупці, а ти все одно лягаєш на підлогу, жодної сльозинки, і кажеш «ні»! Дуже впертою була, такою і залишилася.

В школі, коли в нас почалося «правознавство», я себе бачила адвокатом в майбутньому. Я захищала тварин, дітей, яких ображали. Я дуже билася в школі, але за справедливість. Ніколи не ображала слабких. 

Мене завжди вчили не брехати. Але якось в дитинстві я наважилася на «злочин». На холодильнику лежали двадцять тисяч купонів. І я прибрала їх до рук без дозволу. Поклала собі під подушку. Не спала кілька ночей. А потім кинула гроші за холодильник, типу вони впали. Все. Більше я ніколи чужого не брала. Коли вже стала дорослою, розповіла про це мамі. А вона каже: а то була перевірка, і я так тобою пишаюся, що ти слухала моїх повчань.

Мого брата немає вже більше десяти років, і мені його дуже бракує. Він все життя прожив з кардіостимулятором. І, власне, коли я намагалася здатися одразу після травми, він до мене підійшов і каже: «Ти знаєш, якщо я живу, а я кожен день знаю, що можу піти (це було за два роки до його смерті), то ти не маєш права. Якщо ти тут, то ти не маєш права!» Ну і мізки в мене почали ставати на місце.

Перша вистава, на яку я прийшла після травми, була «Брати Карамазови». Сіла в партері. І от на сцені з`являється героїня на інвалідному візку – вже нині покійна моя подруга Оксана Батько. І за текстом кричить: «Не стою я того, не стою, недостойная я калека, бесполезная!». Мені здалось, весь партер обернувся до мене. Перший акт я посиділа в залі, на другий пішла за куліси. Зустрічаю Оксану: «Уляночко, я ж для тебе граю». Я кажу їй: «Дякую!» А в самої сльози градом. Це було десь вісім місяців після травми. Я не пішла на закінчення вистави. Важко було тоді це пережити.

В таборі активної реабілітації я зрозуміла, що я не інвалід 1-ї  групи, а перш за все – людина, дівчина. Так, я пересуваюся на інвалідному візку, але ніхто мені нічого не винен. І дуже захотіла працювати в активній реабілітації інструктором. В цій роботі треба відповідати багатьом критеріям, але я підійшла. Там і розпочалася моя громадська діяльність.

Спорт – це теж професія, але громадська діяльність і моя робота займають ну дуже багато часу. Тобто робити недоспорт або недопрофесію - я так не люблю. Тому в 2016 році після Чемпіонату світу з карате на візках, де я взяла срібло, я завершила кар`єру. Мені прикро через купу бюрократичних перепон. Нам так і не дали майстрів спорту міжнародного класу. Держава не визнає наших заслуг перед світом, те, що ми здіймали прапор України. Дійсно прикро.

На телебачення я потрапила випадково. До мене прийшли по інтерв`ю, мене побачив продюсер і каже: о, я хочу, щоби це обличчя працювало в нас на каналі. Коли перший раз сіла трактуватися, в мене не те, що паніка, я взагалі не знала, що робити. Але вони повірили в мене: приходь завтра. 

Тракти за трактами…  Мені почало подобатися, тому що світ телебачення - він інший, він крутий, він класний, і мені дуже приємно бути причетною до змін у ставленні суспільства до людей з інвалідністю.

З Віталієм  ми вже 5 років разом. Три роки тому він зробив мені пропозицію. Через всі ці буремні події в країні ми відклали весілля. В 2015 році друзі нас таки вмовили взяти шлюб. Хотіли просто розписатися, але втрапили в проект «У кохання немає інвалідності», і волонтери зробили нам майже безкоштовне шикарне весілля.