Олеся Жулинська

Директор із зв'язків з громадськістю компанії "Кока-Кола Україна"
08 листопада 2017

 

Я все ще шукаю правильного човна, але вже чітко знаю, яку рибу я хочу

 

Дитинство було дуже-дуже безпечним, сповненим любові, серед книжок і газет, запахів кота (в нас був кіт, некастрований, залишив фантастичні запахи на все моє життя, до сих пір не можу із запахами розібратися). Я дуже щаслива людина, тому що мені пощастило з батьками, середовищем, яке мене оточувало. 

Мої батьки завжди спонукали мене до того, щоби я приймала якийсь ризик, відповідальність на себе. Не було такого ідеально тепличного, але було настільки комфортно і добре в дитинстві, що коли я виросла, будь-яка хвиля невідповідності вибивала мене. Але при всьому при тому, що добре, коли ти знаходишся в такому специфічному середовищі, ти не боїшся робити помилки, говорити при дорослих. В мене не було взагалі страху говорити те, що я думаю. І до сих пір немає. 

Батьки повинні давати можливість своїм дітям робити помилки, батьки не мають створювати тепличних умов. Мої батьки були доволі жорсткими. Вони, наприклад, ніколи не давали мені грошей. Мені ніколи в житті не допомагали влаштовуватися на роботу. Мені, напевно, якоюсь мірою, прямо чи опосередковано, допомагали вступити в університет, але далі - це абсолютно твоя відповідальність. Хочеш – відповідай, не хочеш – не відповідай. 

Я можу сказати, що вся моя кар`єра, все моє життя – це я. Ніхто не впливав, ніхто мене не формував. Були люди, які помагали. Є такий чудовий актор Морган Фріман. Якось він сказав: «Якщо ви лежите на підлозі або на асфальті, мусите пробувати піднятися. Хто-небудь да подасть руку».

Я не вірю в конкуренцію. Я страшенно не люблю, коли хтось каже, що жінки мають конкурувати одна з одною. Це абсолютно нездорово. Давайте опускатися тоді до тварин. Тварини не конкурують. Вони борються, вони завойовують територію, але вони не конкурують. Хоча багато людей зі сфери персоналу кажуть, що конкуренція - це добре. Ні. Для мене це неприйнятне явище.

Після закінчення навчання пішла в аспірантуру в Інститут міжнародних відносин. Писала кандидатську дисертацію про порівняльне право регулювання інвестиційних фондів і компаній в Америці та в Україні. Прекрасне порівняння існуючої давно системи з неіснуючої взагалі. 

Якось з подружками поїхали до Нового Орлеану. Був День Подяки, і ввечері після чергового фантастичного джазу ми пішли на центральну площу до ворожок-вуду дізнаватися про нашу долю. Мені попалася дуже страшна стара жінка, яка довго водила мені пальцем по руці і сказала: «Щось ти не тим займаєшся, все не те». Я в той час якраз розійшлася зі своїм хлопцем, і, здавалося, життя скінчилося. Я їй така: «Ну, а як там любов, буде?» А вона мені: «А при чому тут любов? Ти роботою не тією займаєшся. Взагалі не тією. Ти, давай, комунікацією займайся». «Communicate. Communicate a lot,»– вона тоді сказала. Я така була вражена. Що ж це таке! Я тут кандидатську пишу, а вона мені про якусь комунікацію розказує. 

Моє призначення в «Кока-Кола» було доволі неочікуваним. Я прийшла в компанію скоріше як юрист, а мені раптом мій шеф каже: а давай-но будеш опікуватися піаром. 2001-й рік! Тоді особливо ніхто і не займався цією сферою. Я самотужки це все вчила, до сих пір не маю освіти професійної. Але знаю, що на практиці і своєю власною посидючістю таки чогось досягла. В сфері комунікацій є багато всього, чим можу поділитися. 

Переломний момент в житті? Я до сих пір не впевнена, що вже був такий момент. Думаю, він ще попереду. Попри те, що мені вже 40 з копійками, і багато людей вважає, що в такому віці вже більше позаду, ніж попереду, я до сих пір вважаю, що все тільки починається. 

Підлітком якось мене примусили читати вірша Олександра Олеся, сидячи на колінах в одного дуже красивого театрального актора (я ходила в театральну студію). Мій викладач сказав: ну, давай, читай йому вірш про кохання. Я не те що кохання не знала, що це таке, я слово не дуже розуміла. Я пам`ятаю це відчуття напівсорому-напівстраху. А він каже: оце і є кохання. Я пам`ятаю, встала тоді  і думаю: о, боже, перший раз сиділа в хлопця на колінах. Якщо ти до того ставишся як до моменту найбільшого щастя, воно буде переломним. 

Материнство - це спосіб побачити себе у майбутньому. Я завжди знала, що я схожа на тата, а тепер я бачу, що хтось схожий на мене. І це такий кайф, якийсь неочікуваний. Я його не уявляла собі таким. 

Два хлопчика – Назар і Матій - тепер є моїм найбільшим коханням. Я з ними тепер постійно читаю вірші, тобто роблю те, про що довго мріяла. Мені хотілося знов починати читати «Карлсона», мені страшенно хотілося знову читати дитячі вірші. А коли ти вже дорослий, ти собі думаєш: слухайте, ну стільки цікавої літератури бізнесової і класичної, нової літератури, ну що ж я буду читати вірші. А от тепер розумію, наскільки це важливо - читати вірші. 

Я хочу залишити своїм дітям кращу країну, тому витрачаю чимало часу на те, щоби було більше правильних законодавчих ініціатив. Моя мрія - щоби ми нарешті навчилися правильно сортувати сміття, дбайливо ставитися до водойм, перестали використовувати поверхневі води, щоби ми за собою прибирали. Один з моїх улюблених проектів – ми відновлюємо воду разом з Товариством захисту птахів. 

Коли я перевтомлююся, я сплю. Окрім сну, можна ще повалятися в саду. А ще можна поїхати в таке прекрасне місце Витачів біля Новоукраїнки, де, вважається, зібрана вся поганська сила українського народу. Там знімали фільм «Поводир». Там надзвичайна енергія вітрів, яка може вам багато чого відновити. Я туди їжджу, я там шукаю своє натхнення.