Римма Зюбіна

Акторка, громадська активістка
22 грудня 2017

Бути людиною - може це наша найкраща роль?

Актрисою хотіла бути з десяти років вже свідомо. Ці всі музики, балети, громадська діяльність в школі, стінгазети, які треба було малювати до другої ночі… Уроки я теж робила вночі, але я знала, що всі актриси закінчували музичні школи, всі танцювати вміють… Все-все-все туди, все на результат.

Підлітком я до кожного актора приставала: «А як ви стали актором, а де навчалися, а що для цього робили?» Я купила книжку-довідник для тих, хто вступає до ВНЗ. Там всі - від технічних до художніх – адреси, телефони. Я писала листи в ГИТИС, ЛГИТМиК, в Школу-студію МХАТ. Мені надсилали програмки, де була інформація, що читати, як читати, коли вступ. Обов`язковий перелік творів - роботи Леніна, Маркса, Луначарського, за ними - п’єси Чехова, «Маленькі трагедії» Пушкіна. Це все треба було штудіювати. Про свої наміри я заявила батьками. Вони - розумні люди. Сказали, закінчиш на відмінно, тоді поїдеш.

Мій батько завжди жартував: «Жил-был Зюбин. Было у него две дочери. Одна - умная, а другая – артистка». Тато допомагав мені робити уроки з математики, а сестра Лариса – з хімії. Я пам’ятаю цей підручник - «Хімія. 7-й клас» і свою безпорадну голову над тим підручником. Лариса бідкалася: «Ну як, як ти не розумієш? Це ж луги!» - «Боже, ну які луги? Про луги я знаю хіба те, що вони є в господарському милі. Все».

З Хуста до Ужгорода перевели культпросвітнє училище. Я пішла на День відкритих дверей, а потім на індивідуальні прослуховування. Знала дуже багато поезії:  хочете ліричне – от вам ліричне, патріотичне – будь ласка. І от я студентка культпросвітнього училища. Коли мої однокласники ще ходять в дев’ятий-десятий клас, вчать фізику і математику, в мене вже – акторська майстерність, історія мистецтв, живопису, сценічна мова, сценічний рух. Я ношу вільний одяг, в мене стипендія. Як відмінниця отримувала сорок п’ять рублів, плюс якісь концерти, і так в місяць десь під вісімдесят рублів виходило. 

До московських театральних училищ подавалася кілька разів - і в Щукинське і в Щепкинське, на очне та заочне. Але сталося як сталося. Можна було тоді ще пробувати вступати на стаціонар, бо приймають до 23-х років. Та коли я вже постояла на сцені, коли вже почула оплески, побачила ці квіти, ці очі, закохані в тебе, то знову вдягнути трико, «балеточки» і робити етюди – ну, мабуть, це вже було не те.

Це дуже добре, коли на акторський не вступаєш з першого разу. Я вважаю, це корисно, коли тобі не падає все з неба. І от коли тобі в приймальній комісії всі ті корифеї скажуть, що ви профнепридатний, що темпераменту у вас немає, голосу у вас немає… Коли тобі ще всі родичі розкажуть, куди ти ідеш, і сусіди, і знайомі, і твої конкуренти… І якщо ти попри все це все одно ідеш до своєї мрії, от тут ти гартуєшся і доводиш перш за все собі, чого ти вартий.

Я не кидаюся на кожен крик «браво!» Я часто не вірю, що це «браво!», тому що знаю ціну цьому матеріалу і цій режисурі. Не треба на все кричати «браво!». Але в нас дуже хороший, добрий глядач. На жаль, публіка наша в більшості не висуває вимог, не може дозволити собі серед вистави встати і піти, сказати, що це погано, що так сьогодні ставити вистави не можна. 

Ми дуже різні з чоловіком за темпераментом, але дуже схожі в смаках. Багато всього, що я роблю сьогодні, як сприймаю театр, мистецтво, кіно, що для мене є геніальним, а що посереднім, це завдяки Станіславу Мойсеєву. Свого часу я читала ті книжки, які він мені радив, спостерігала за життям так само, як він. Він ніколи не був деспотом. І я часто кажу, що пройшла школу Станіслава Мойсеєва: те, що несмак для нього, несмак і для мене.

Я вдячна своєму чоловікові, що він не дозволив мені стати «примадонною» в найгіршому сенсі цього слова. Коли поруч з тобою такий чоловік, талановитий, успішний керівник театру, дуже легко скотитися до стану «дружини художнього керівника». Деякі ролі, про які дуже мріяла, я не грала, хоча й просила в нього. Він вважав, що ми працюємо там, де так само є талановиті актриси мого віку, і ми повинні грати всі разом. Це не театр однієї акторки. 

Як подружжя ми руйнуємо всі стереотипи. Коли Мойсеєв пішов в театр Франка, хтось сказав: ну, Зюбіна зробила блискучу кар’єру, зараз вона ще й в театр Франка піде всі головні ролі грати. А я не йду у Франка. Мені один актор телефонує кожного свята: «Коли вже твій мужик тобі звання зробить?» Є люди, для яких це дуже важливо, і з цим нічого не вдієш. 

В «Гнізді горлиці» я зіграла людину, якою могла би бути і я, жінку, яка поїхала на заробітки. Я завжди в ролі шукаю спільні больові моменти. Я можу зіграти будь-яку людину, якщо, прочитавши матеріал, я відчуваю, що у мене таке було подібне по емоціям. Я так само відчувала цей біль, і ось цей біль, і тут у мене було так само. Коли розібрати мою героїню Дарину, то там немає нічого, чого би я не відчувала в своєму житті.

Мені не надто притаманні такі ролі мовчазних, стриманих героїнь. Жінки, яких я граю, часто дуже бурхливі. Це такий бурлеск, характерність, інколи ексцентрика, дуже яскрава. І от зараз для мене дуже важливо, коли мені кажуть, що я зіграла сильну жінку. За нібито відсутністю тексту, за цими крупними планами, я дуже багато речей говорю своїми очима, стоїть справжня драматична історія. Я ніколи не хвалюся, що це я. Ні. Це все чудова команда цієї стрічки.

Про заробітчанство знаю не з чуток. Моя тітка свого часу поїхала на заробітки, бо потрібно було допомагати родині в скрутній ситуації. Моя сестра, науковий співробітник, замість захищати дисертацію їздила заробляти до Польщі. В 90-ті на науковців взагалі дивилися як на якийсь непотріб, тож люди викручувалися як могли. 

Я кажу, що сьогодні граю п’ять назв. Це «Дядя Ваня» - вистава Станіслава Мойсеєва, прем’єру якої зіграли 2003-го року. Знаєте, хороша вистава – це як швейцарський годинник: він може постаріти з роками, але там є такий механізм, завдяки якому ці «часики» тікають та тікають. Виставу «Четверта сестра» я теж граю вже 10 років. Там всі медійні обличчя - Наталка Васько, Стас Боклан, Ірма Вітовська, джазмен Володя Соляник. Зібрати нас до купи в цьому сезоні можливості ще не було - всі зайняті. З нових - це дві вистави Влади Бєлозоренко. «Це все вона» - історія про стосунки мами і сина. У «Різні» за п`єсою Ясміни Рези ми граємо разом з Ірмою Вітовською. На камерній сцені я граю в іронічній історії про кохання – «Секонд лав».